2. Метроном відлічив 66 років від дня, коли
закінчилася Друга світова війна, найстрашніша з
чотирнадцяти тисяч війн, які пережило людство за
останні п’ять з половиною тисяч років. Цей чорний шлях
світових цивілізацій, оплачений життями мільярдів воїнів
усіх країн, усіх націй і народів…
Не кожному судилося вижити.
Мільйони людей загинули в боях, в таборах смерті,
під час варварських обстрілів і бомбардувань міст і сіл.
Мільйони сплять вічним сном біля стін міста на Неві і
Москви, на березі Волги, у степах України, на берегах
Дніпра, Інгулу, Синюхи, Ятрані, у незлічених братських
могилах одинадцяти країн Європи.
У цій запеклій боротьбі разом з братами по зброї
(тепер – із країн СНД) брали участь і уродженці
Приінгульського краю.
3. Їх життя гідне наслідування…
«Середній на зріст, сивий чоловік із приємними
рисами обличчя й теплими очима. Це мій батько-
Зазимко Яків Сидорович - колишній панський конюх,
потім різнороб, а в подальшому солдат Червоної
Армії, який так і не повернувся з війни. Відомо тільки,
що загинув у Празі…» - згадує донька загиблого
Зазимко ( Тарануха) Марія Яківна. « Брат – Зазимко
Іван Якович -також загинув на війні,- продовжує
Марія Яківна,- Господи, йому ж було лише
дев’ятнадцять!.. У серпні 1943 року мене і мою
сусідку – подругу німці забрали в Германію, просто з
поля й на машину, не дали навіть помитися і
попередити рідних… А далі тяжкі роки праці, праці «у
хазяїв» ( як вони себе називали). Тоді мені було
сімнадцять, а я вже самостійно обходила на фермі
дванадцять корів, віяла молоко на сепаратор і
збивала масло.
4.
5.
6. Смерть минула мене, повернувшись додому
після таких поневірянь, я пішла працювати в колгосп
різноробочою. А далі сім’я, діти, звичайні буденні
проблеми… Та навіть зараз, коли проблем стало ще
більше – життя не буває легким – я все одно згадую
своїх рідних : батька, матір та брата, наймиліших
серцю людей, які не топтали ряст намарне, а в болю
та стражданні вибороли таке величне і святе слово
МИР… Дякую Долі за те, що вона дала мені здоров’я
і наснагу дожити до цього дня, коли я можу ось так,
по-простому, зустрітися з школярами і розповісти їм
про ті лиховісні часи Великої Вітчизняної війни, бо хто
ж, як не вони, зможуть вислухати, почути і
зрозуміти…»
7.
8.
9.
10.
11.
12.
13.
14. Увесь світ захоплювався мужністю радянського
солдата. І це назавжди залишиться в історії
людства, це навічно залишиться в пам’яті нашого
народу.
Знову і знову подумки повертаємося до минулого.
Без минулого немає майбутнього. Повертаємося не
тільки тому, що пережите залишає невиправний слід у
пам’яті, але і для того, щоб мати уроки на майбутнє.
Щоб увиразнити нашу пам’ять про Велику Вітчизняну,
щоб не розгубити її в скороминучих і розтривожених
буднях сьогодення.
Величний подвиг в ім’я людства – поза часом.
Пам’ять – незгасна.
Всім, хто поліг у боях, вічна пам’ять! Низький уклін
визволителям, які принесли нам таку довгоочікувану
весну 45-го, весну Свободи, Життя і Щастя!
