Тіні забутих снів Я намалюю сном, мрією Ван Гога на зірках, поему Бенедети, і пісня Серат стане серенадою, котру подарую місяцю. Зрошу сльозами троянди, аби відчути біль їх колючок і пурпурний цілунок їх пелюстків… Габріель Гарсіа Маркес . Той лист, що пахне горіховим примісом, що терпко обіймає талію, що вчитується в твою душу, як трунок весняного цвіту. Той лист сього часу знайшов адресата. То вранці. А зараз. Мохом вкриті стіни, м’яко встелили покої, лище крізь шпаринку проникає вона, Зоря. Тупочется в ганку карпатський легіт, проситься посильний на ночівлю. Ні, ти просто взяла посилання, подакувала, несміливо чмокнула в шічку молодого красеня, що заховався між стовбурів гіллястого Храму. Цвіт горіха. Велике око Всесвіту. Правицею вказує на світ, котрий ти не займав, не бачив, не чув, не любив. А він є. Є, такий чистий, з горіховим присмаком, з зеленкуватим відтінком, з дзюркотливим струмочком, із тужливим Є . Півмісяць, що розростається, наповнюється до цілковитої повноти, аж коли кружало не завершить час. На внутрішній перекладинці –билі, на перехресті між до і потім сидить діячка щастя, щось белькотить у вільний простір і німіє дивним звуком. Тиша. А там в тумані, за плечима, твій макрокосмос малює лемніскати… Скільки в кінцівках пальців? Скільки фосфенів-плям у таємниці тиші? Скільки? Голографія пронизує око. Вісті від рук, від ніг, від волосся, від шкіри, що ніжно огортає слово. Крапля слюни злилася з краплею роси. Кров і вогонь сонця сплеском пірнули в глибину. То прозріли величини невиміряні. Незрозуміло, неочікувано, неприйнятно. Але хто нас питає? Воно Є. Змахнула крилами птиця, ти вчепилася за пірїнку. Політ. Пол

1. Тіні забутих снів
Я намалюю сном, мрією Ван Гога на зірках, поему Бенедети, і пісня Серат стане
серенадою, котру подарую місяцю. Зрошу сльозами троянди, аби відчути біль їх колючок і
пурпурний цілунок їх пелюстків…
Габріель Гарсіа Маркес
.
Той лист, що пахне горіховим примісом, що терпко обіймає талію, що вчитується в твою
душу, як трунок весняного цвіту. Той лист сього часу знайшов адресата. То вранці. А
зараз.
Мохом вкриті стіни, м’яко встелили покої, лище крізь шпаринку проникає вона, Зоря.
Тупочется в ганку карпатський легіт, проситься посильний на ночівлю. Ні, ти просто взяла
посилання, подакувала, несміливо чмокнула в шічку молодого красеня, що заховався між
стовбурів гіллястого Храму.
Цвіт горіха. Велике око Всесвіту. Правицею вказує на світ, котрий ти не займав, не бачив,
не чув, не любив. А він є. Є, такий чистий, з горіховим присмаком, з зеленкуватим
відтінком, з дзюркотливим струмочком, із тужливим Є . Півмісяць, що розростається,
наповнюється до цілковитої повноти, аж коли кружало не завершить час. На внутрішній
перекладинці –билі, на перехресті між до і потім сидить діячка щастя, щось белькотить у
вільний простір і німіє дивним звуком. Тиша. А там в тумані, за плечима, твій
макрокосмос малює лемніскати… Скільки в кінцівках пальців? Скільки фосфенів-плям у
таємниці тиші? Скільки?
Голографія пронизує око. Вісті від рук, від ніг, від волосся, від шкіри, що ніжно огортає
слово. Крапля слюни злилася з краплею роси.
Кров і вогонь сонця сплеском пірнули в глибину. То прозріли величини невиміряні.
Незрозуміло, неочікувано, неприйнятно. Але хто нас питає? Воно Є. Змахнула крилами
птиця, ти вчепилася за пірїнку. Політ. Політ крізь прірви часу, крізь бурі й смерчі, крізь
натовп, крізь величання і овації. Різок світла став різнобарвним: червоний, оранжевий,
жовтий, зелений , блакитний, синій, фіалковий.
Був перший день. День червоний, наповнений кровію, життям. Був другий день, час
світла, золотавих прадідів Ясир . Був третій жовтий промінь, що сповіщав життя. Був день
четвертий, небесний ангел , Всесвіту святитель. І п’ятий, той, що став дитиною побічного
накрапу і третьої росинки. Був шостий, сильний, простір синилиний, незвіданий край. Був
сьомий промінь , заповнений узбіччям людської натури, що прагне розбити на фури і
мури курені життя.
А думка пронизує простір, а мисль запливає в зашийник, і Слово повстало. Без ворття. На
небосхилі життя – Є. Принцип подібності пронизує Всесвіт. Думка – енергія, кручення
слів, для яких немає рогаток і звірів, мова голографічного шику праматері…
Це буде зранку, коли прокинеться Літо. А зараз зимно, димно, пророче зазивно проймає
мороз незнання. Ворона чорна, білі голуби. А ми? Доробок прологів. Провина не наша,
причина не їхня. То віра блукає в задвірках. Стомилася, спочила , крутнула голівкою,
сміливо злетіла у ирій, бо так говорить час, гуде мовчанням тиха гора.
Але завтра, ввечері, коли Синя гора чекатиме нових вражень, у першій половині дня Фея
сну протягне руки до іншого боку казки, де промені світять яскраво, де світло спопелює
сон. Зливається туга з луною, тепло із памороззю туману, цнотливо пливуть за мріями,
залишаючи сльози зневір позаду.
Одна рука проходить крізь примарні пальці – переміщення Феї успіхів, як можливості
боятися занадто часто дихати… Та з іншого боку вислизає од звіра, рве тугу дівчина, що
складається із втрачених мрій. Більше є не з турботою в серці, а витанцьовує виром
бажань.
І час приймає простір , залишаючи сльози розчарування позаду. У всякому разі, так
здається. Але раптом все змінюється. Часу вже не залишається, вислизає останній промінь
наперед, описуючи Дугу оберту. Кожна доля на землі супроводжує його, Спасителя. Все

2. занадто комплексно в траєкторії накреслень. Час такий, що можете тримати стріли без їх
Володаря. Можете стати автором своєї долі, де тільки ілюзіЯ має своє власне майбутнє. І
саме вона продає їх у Аш-дарунок, а не Ангел смерті.
Відкручуючи гайкові ключі генератора мрій, добирається човен берега Смислу,
називаючи його Раєм ... Хто чує і поспішає, байдака не чекає . Змагайся, щоб не бути
пізною птахою . Спаситель дивиться в очі пам'яті, яка вже бачила його обличчя, коли
прокидалася із Ніде в житті. Бо перше враження залишається навічно, у вигляді обрізків
спогадів, як Осьмисмисл, виходячи з серця восьмигранного Колеаса.
Простягни руку, аби встигнути торкнутися до нього, до почуття запаху нескінченного
океану. А недостатньо, бо час знову описує траєкторії і всі повертаються на свої місця.
Це коли йде дощ, а далі – Веселка, і народ щасливий, бо прийшла нова плата. Забувши про
свіжість смутку мрій втрачених. Якщо Спаситель – Є всім з них , то ми не більш, ніж
шматки зламаних дзеркал, яким сповідалася перша людина в цьому світі, але розбила
його. Тепер складається люстерко з падінь і злетів, з темного і світлого тонів. З було і
буде. Всі гріхи і покаяння. Розчарування і порушення.
Є якийсь глибинний сенс у жертвоприношенні найдорожчим. Цього року під мороз
потрапив цвіт горіха - чужинця. Авраам готовий був жертвувати єдиним сином. Але, юдеї
не були б собою, якби жертвували лише власним Ісаком. Для пасхальної події цілком
згодилися і первістки египтяни. Нині (як і раніше) офірує Країна У. Найдостойніші її сини
- первістки прозріння і гідності віддають життя; як хочеться вірити що жертвують заради
власного народу!
ПРАВДА - ПРА ВЕДА. Pra - первісний, давній. Veda - істинне знання, вчення.
ПРАВЕДНИЙ - той, що дотримується істинного вчення. VA - найвірогідніше божественне
в русі. Варун, Божественний Космос, Божественним Вітром провіщає вчинки Червоної
Прави. І боляче поглинає Нава (чорна) Яву (білу). Не відомий, чорний стан, що поглинає
первісне і явне. І тільки повнота-пустота, простiр, площина. А далі Ра – свiтло, Сонце.
ПРАВДА - божественний вiтер заповнює свiтлом.
Горіховий лист, горіхове зерня, горіховий цвіт – насіння Гора, що сповідує Правду.
Повнота сил від Ора – слова, що породло мовчання, тишу глибин. Вода, повітря, вічуття
землі під ногами, а крил в небі – принишкле послання горіхового листа. Той лист. Опалий,
трохи скручений, але такий жвавий, проникає всередину єства небесного, ополіскує часи,
коли все так і було. Очищенням пролежить тут, під горіхом віків аж 40 діб, коли пройде
переселення душ, коли проб'ється останній пагінець в початок першого ростку нації. Бо
тільки через мовчання, через таїну тиші приходить Істина.
Сном з майбутнього прорікає горіх. Радіє за чистоту гірських звориків, пеленається в
чистоту небесної тверджі з білими прозорими хмаринками – і не повірите, летить,
летить!!!