2. “ У нашому старому, мурованому з степового каменю домі
жилося на “ дві хати” – дідову у батькову”
2 лютого 1897р.- у м. Новоархангельську
народився поет
Батько , Филимон Васильович, був колоритною постаттю в містечку. Не
маючи за плечима ані університету, ані навіть гімназії, він, дякуючи
природному розумові та самоосвіті, вибився у перший шерег
архангородської інтелігенції. Був ініціатором фундації театру в місті, дбав
про відкриття прогімназії, а згодом гімназії, активно дописував до
повітових газет, кохався в історії. А ще старожили пам'ятають його
повіреним містечкового суду, вчителем і... незмінним хористом церковної
капели. Зусиллями батька в сім'ї була зібрана непогана бібліотека. Ця
книгозбірня теж прислужилася майбутньому письменникові.
Мати - із збіднілої дворянської родини колишніх сербських осадчих.
Гликерія Яківна принесла в сім'ю (в оту другу, батькову, половину
хати) традиції вмираючих «дворянських гнізд» — музику, поезію,
замилування романтичною і класичною літературою. Незважаючи на
матеріальну скруту, батьки віддають свого первістка (Євген мав ще
молодших братів: Сергія — 1898 року та Онисима — 1900 року
народження) до повітового Єлисаветградського земського реального
училища.
3. У Подєбрадах, 1924 року, поет дебютує збіркою віршів
«Стилет і стилос». 1925- в Гамбурзі побачить світ ще одна
книга поезій — «Гербарій» (вона була написана першою, але
затрималася з виходом у видавництві). Осмислення трагічної
долі Вітчизни — такий наскрізний мотив поезій цього періоду.
Любляче і зболене серце поета народжувало гнівні й глибоко
трагічні інвективи:
Прости, прости за богохульні вірші,
Прости тверді, зневажливі слова!
Гіркий наш вік, а ми ще, може, й гірші,
Гіркі й пісні глуха душа співа.
(Псалми степу)
4. Тема України осмислювалася автором в історіософському
аспекті. Ностальгічна емоційність поступалася місцем
філософським роздумам. Євген Маланюк заглиблюєтгься в
історичне минуле України. Мужності, стійкості, силі поет
протиставляє «рабську кров», «розслабленість ледачу»,
розспіваність, плебейство. Саме цим пояснюється згадувана
вже роздвоєність образу України у поезіях Маланюка. Але і
«Псалми степу», і «Діва-Обида», з одного боку, і «Варязька
балада», «Варяги» з іншого, підпорядковуються одній меті —
розбудити приспану віками рабства національну свідомість
народу.
І критика, еміграційна і західно-українська, не могла пробачити
поетові такої тверезої, а часом і нищівної характеристики свого
народу:
Каліка, смерд — такий він і донині,
Сліпий кобзар, що точить вічний жаль.
Самсоном темним зруйнував святині,
Розбив давно синайськую скрижаль. (...)
...Історія готує новий том, —
Тюхтій-хохол, що, хоч дурний, та хитрий,
Макітру хилить виключно по вітру,
Міркує шлунком і зітха гуртом.
(Сонет огиди і гніву, 1924)
5. Що ж давало сили вистояти і творити? З яких джерел поет
черпав сили й упевненість у правильності обраного шляху, в
доконечній потребі бути саме будителем народу? Відповідь
певною мірою може видатися несподіваною — в
невичерпальності свого народу, своєї України. Адже віки
нищення і гноблення не загасили «вогонь буття» і
«невичерпальний дух» нації.
Гноблять, калічать, труять рід,
Ворожать, напускають чари,
Здається, знищено вже й слід,
Лиш потурнаки й яничари.
І ось — Стефаник і Куліш,
Ось — Коцюбинський, Леся — квіти
Степів страждальної землі,
Народу самосійні діти!
6. Наступна сторінка нотатника зберегла для нас начерк
проспекту IV розділу — літератури «модерної». Розпочинають
його Леся Українка та Володимир Винниченко, далі йдуть В.
Стефаник, П. Тичина, Ю. Липа, О. Ольжич, М. Рильський...
Роботу над історією літератури поет не припиняв і в роки війни.
На жаль, сьогодні не відомо, як склалася доля цього рукопису.
Можливо, він ще чекає на свого дослідника в нью-йоркському
архіві письменника, а можливо, це й про нього з гіркотою згадав
Євген Маланюк у примітці до «Нарисів з історії нашої
культури»: «Багатий матеріал, як і перші частини моєї готової
монографії «Гоголь», загинули в подіях II світової війни».
У 30-х роках поет зрідка навідував Західну Україну.
Війна і окупація Польщі примусила його шукати роботи. Певний
час вдалося працювати в українській гімназії у Варшаві,
підробляти на випадкових роботах, а інколи доводилось
перебиватися і без хліба. В останні місяці війни Є. Маланюк був
змушений покинути Польщу і повернутися до Чехії, а відтак
знову збиратися в дорогу. Залишатися в Чехії було небезпечно.
Ім'я Маланюка було заздалегідь внесено контррозвідкою
«Смерш» до списків «антирадянських» діячів з числа
українських емігрантів, котрі підлягали депортації або
фізичному знищенню.
7. Питання, які ставив Євген Маланюк собі й світові в
історіософській поезії, ліричне страждання, яке
пронизало його душу — це те, що було і є актуальним як
на початку століття, так і наприкінці тисячоліття.
У 1962 та 1966 роках Євген Маланюк упорядковує два
томи своїх літературознавчих, культурологічних та
історіософських статей, розвідок, есе, нарисів, котрі
побачили світ у видавництві «Гомін України» в Торонто
(Канада). Для своєї прози автор вибирає промовисту і
поетичну назву — «Книги спостережень». Знову ж, як і в
поезії, основною його темою є Україна, її мистецтво,
культура, історія. Десятки статей присвячені класичній
літературі, митцям-емігрантам, письменникам України
радянського часу.
Відомі такі праці, як «Нариси з історії нашої культури»
(1954), «До проблем большевизму» (1956), «Illustrissimus
Dominus Mazepa» («Портрет пана Мазепи») (1959), «Ма-
лоросійство» (1964).
8. ЄВГЕН МАЛАНЮК
Стилет чи стилос? - не збагнув
Стилет чи стилос? — не збагнув. Двояко
Вагаються трагічні терези.
Не кинувши у глиб надійний якор,
Пливу й пливу повз береги краси.
Там дивний ліс зітхає ароматом
І ввесь дзвенить од гимнів п'яних птиць
Співа трава, ніким ще не зім'ята,
І вабить сном солодких таємниць,
Там зачарують гіпнотичні кобри
Під пестощі золототілих дів...
А тут — жаха набряклий вітром обрій:
Привабить, зрадить і віддасть воді.
Та тільки тут веселий галас бою —
Розгоном бур і божевіллям хвиль
Безмежжя! Зачарований тобою,
9. ЄВГЕН МАЛАНЮК
СУЧАСНИКИ
Максимові Рильському
Ще молитесь, далекий брате,
Серед Звенигородських піль.
Ще не стомились карбувати
В коштовних ямбах вічний біль.
Краси веселий кондотьєре,
Несете хрест свій там, ген-ген,
Серед похмуро-рідних прерій;
Ви — еллін, схимник і Гоген!
Навколо — хащі й печеніги,
А в кельї — тиші ніжний спів,
Реторти, циркуль, колби, книги,
І Ви — алхімік мудрих слів.
Січень. 1923
По прочитанні «Синьої далечіні»
10. Павлові Тичині
На межі двох епох, староруського золота повен,
Зазгучав сонценосно твій сонячно-ярий оркестр —
І під сурму архангела рушив воскреснувший човен,
Й над мощами народу хитнувсь кам'яний його хрест.
І на древнім, на скитськім[1][1], на кров'ю залитім просторі
Говорили могили, співали козацькі вітри.
І у літери тайн степовії складалися зорі,
Щоб пломінним пророцтвом означить початок пори.
Так зродився ти з хвиль злото-синіх космічних вібрацій»
Метеором огнистим ударив в дніпровські степи
І, здавалося,— вріс. І над плугом схилився до праці,
І вже мріяло серце про сонцем налиті снопи...
Вили бурі історії. Рвали й жбурляли відвічне.
О, ти знав, що тоді не сонети й октави, о ні! —
Жорстко-ярим залізом ти пік одоробло північне,
Й клекотіла душа твоя в гнівнім, в смертельнім огні.
Раптом... брязнуло враз! І ридально навік розірвалось...
І бездонним проваллям дихнула порожня луна.
...від кларнета твого — пофарбована дудка зосталась.
...в скривавлений Жовтень— ясна обернулась Весна.
І по синіх степах дикий вітер повіяв примару,
Щоб журить і жахать... Замогильний доноситься спів.
І вночі мертвий місяць освітлить з-за сірої хмари
Божевільну Офелію — знов половецьких степів.
Листопад. 1924
11. “ Під чужим небом”
Не треба ні паризьких бруків,
Ні Праги вулиць прастарих:
Все сняться матернії руки,
Стара солома рідних стріх.
Все сниться гук весни і вітер.
Веселий вітер світлих літ.
А тут — молюсь, убогий митар,
Шукаю твій вогненний слід...
2
Десь сіре поле в чорних круках,
Що пророкують: кари! кар!
А я тут, на чужинних бруках,
Чужий — несу чужий тягар.
А я на полум'ї розлуки
Назавше спалюю роки,
І сниться степ твій, сняться луки
І на узгір'ях — вітряки.
12. Євген МАЛАНЮК
ШЕВЧЕНКО
Не поет - бо це ж до болю мало,
Не трибун - бо це ж лиш рупор мас,
І вже менш за все - "Кобзар Тарас",
Він, ким зайнялось і запалало.
Скорше - бунт буйних майбутніх рас,
Полум'я, на котрім тьма розтала,
Вибух крові, що зарокотала
Карою на довгу ніч образ.
Лютий зір прозрілого раба,
Гонга, що синів свяченим ріже,-
У досвітніх загравах - степах
З дужим хрустом випростали крижі.
А ось поруч - усміх, ласка, мати
І садок вишневий коло хати.
