Мужність та відвага колишніх учнів і вчителів Жовтневої СШ № 34 м. Кривого Рогу у роки Великої Вітчизняної війни.

1. Криворізька загальноосвітня школа І – ІІІ ступенів № 34
Методичний кабінет
В И Х О В Н И Й З А Х І Д
Н А Т Е М У:
Підготувала
керівник гуртка
«Юні дослідники»
Олійник
Світлана Станіславівна
м. Кривий Ріг
2015 рік

2. Тема: Мужність та відвага колишніх учнів і вчителів Жовтневої СШ № 34 м. Кривого Рогу у роки
Великої Вітчизняної війни.
Мета: Ушанувати пам'ять ветеранів; ознайомити учнів з біографіями учнів і вчителів, які були
учасниками Великої Вітчизняної війни; формувати у школярів почуття патріотизму, відданості; сприяти
пробудженню бажання вивчати історію нашої школи, рідного краю; виховувати любов і гордість за свій
народ.
Обладнання: стенди, документальні матеріали, фотоальбоми.
Хід заходу
Керівник гуртка. Сьогодні, в цей урочистий день, день 70-ї річниці Перемоги над нацизмом у
Європі та 70-ї річниці завершення Другої світової війни", ми зібралися в музейній кімнаті, щоб скласти
шану тим, хто віддав своє життя у роки війни, аби ми з вами мирно й щасливо жили. Жили, пам'ятаючи!
Велика Вітчизняна війна - це вічний біль цілого покоління – біль онуків, у яких не було дідусів: їх
забрала війна. Але вони не канули в небуття, у нашій пам'яті вони назавжди. Давайте згадаємо їх
поіменно:
Мирович Анатолій Іванович, Циганенко Сергій Трохимович, Тинок Анатолій Степанович,
Романенко Іван Нікіфорович, Бурлакова Марія Григорівна … Життя цих ветеранів тісно пов’язані із
середньою школою № 34.
Ніхто не забутий, на попіл ніхто не згорів…
Солдатські портрети на вишитих крилах пливуть.
І доки є пам'ять в людей і живуть матері,
Доти й сини, що спіткнулись об кулі, живуть.
Екскурсовод І. Слідопити КЗШ № 34 відшукали колишнього учня СШ № 34 м. Кривого Рогу,
льотчика, Героя Радянського Союзу Мировича Анатолія Івановича. Народився він в селі Кам’янка у
1914 р. 1920 р. з родиною переїхав до Кривого Рогу. Дитинство своє провів в селищі Піонер в районі

3. КРЕС. З ним в родині росли брат Георгій і сестра Іраїда. Походив Анатолій з простої робітничої сім’ї.
Був веселий, енергійний хлопчик. Дуже любив грати у футбол, вважався «сухим» вратарем. Гарно
вчився в школі. Друзі в дитинстві ласкаво називали його «негриком» за темне волосся, смагляве
обличчя, пухкі губи.
Мрія! Вона прийшла ще в дитинстві. В 7-му класі Толя пішки з КРЕСу ходив до центру міста в
авіаційний клуб, займався парашутним спортом.
В 1933 - 35 роках навчався в Запорізькому авіаційному технікумі та закінчив його на відмінно.
Мрія збулась! А. І. Мирович навчався в Саратовському військовому училищі ім. Енгельса. Тут
почалися перші кроки Анатолія Івановича як льотчика. А ще Анатолій писав вірші. Ось один із них:
Грохотом рвануло утро раннее.
Под крылом присел дрожащий пес.
Самолет–снаряд сверкая гранями,
Через звуковой барьер полез.
Облетіти Землю! Побачити її з висоти! Землю, свою рідну Землю!
Про це мріяв А. І. Мирович. І мрія його збулась. Не раз літав сам, не раз
бажав щасливого польоту друзям, коли навчався у 1938 році в Чугуєвському
льотному училищі під Харковом.
Сестра Анатолія згадує: «У свої 23 роки він вірив у щасливе
майбутнє, в героїзм цих молодих хлопців».
В 1939 році А. І. Мирович - відмінник бойової та політичної
підготовки, курсант Харківського військового училища.
Анатолій Іванович на фронті з першого дня війни. Під Ленінградом
на літаку ШБ (швидкісний бомбардувальник) зробив 10 бойових вилетів по
мотомехчастинам, які проривалися до міста на Неві. Потім його
направляють в 9-й Запасний полк в м. Казань. Після навчання на літаку ПЕ-2 став інструктором і
підготував 86 екіпажів для фронту.
На силу добився повернення на фронт. В 98-му далекорозвідниому авіаполку Резерву Головного
Командування воював до самого кінця війни. Його екіпаж на літаку ПН-3 БІС 113 разів піднімався у
повітря, щоб провести розвідку районів України, Білорусії, Польщі, Німеччини. Він відзняв 70
фотофільмів, за якими підготовлено 280 фотосхем, 600 фотопланшетів. На них віддешифровано 110
аеродромів з 2115 літаками, 340 залізничних вузлів з 3670 ешелонами, 4800 автомашин і 780 танків, 140
батарей польової і зенітної артилерії, 270 річкових суден. Сфотографована оборона ворога на площі
1200 км2
. Його екіпажу доручались найскладніші і найвідповідальні завдання. Анатолій провів 22 боя.
29 червня 1945 року зам. командира ескадріл’ї, капітану Мировичу Анатолію Івановичу присвоєно
звання Героя Радянського Союзу. Помер герой 20 березня 1976 року і похований у Москві. Вірш А. І.
Мировича:
Какую боль, какие беды

4. В войне наш выстоял народ.
Но мы так верили в победу,
Что не сломал нас шквал невзгод.
Екскурсовод ІІ. Циганенко Сергій Трохимович – керівник антифашистської групи, що діяла під
час тимчасової німецько-фашистської окупації Кривого Рогу в 1942-1943
роках.
Організована радянським патріотом Циганенком Сергієм підпільна
група поширювала серед населення листівки, а також закидала в
розташування німецької частини листівки, надруковані німецькою мовою.
Члени підпільної групи Циганенка, викравши з німецьких складів
запасні частини і матеріали, виготовили 5 радіоприймачів й організували
слухання радіопередач із Москви. Викрали у німців понад 300 кг
вибухівки, яку передали через товариша Гарькавого для партизанського
загону товариша Скирди. В 1942 р. тов. Циганенко передав також для
партизанського загону станковий кулемет системи «Максим». Значна частина членів підпільної групи
були заарештовані і розстріляні німцями.
З дитинства у людини є якась мрія, яка вабить і захоплює. Сергій Трохимович Циганенко мріяв
стати моряком, капітаном далекого плавання. Любов до моря привила йому мати – вчителька Єлизавета
Семенівна, яка довгий час жила біля солоних хвиль. Вона не раз розповідала сину про капітанів мужніх
і людяних, веселих і дотепних. Малий Сергійко завжди хотів бути схожим на них. Він був лагідним і
добрим, любив свою сестру, бабуню, маму, завжди допомагав їм. Захоплювався оперою і музикою. Сам
вчився грати на мандоліні і гітарі. 10-річним хлопчиком керував струнним гуртком дорослих. Любив
працю. Влітку, коли сім’я відпочивала на селі, Сергій працював на колгоспному полі, возив снопи,
солому. А коли підріс, пішов працювати в шахту. Він мав тонку і ніжну душу: садив і вирощував квіти,
дбайливо доглядав їх, а потім дарував ці квіти друзям і вчителям.
-Так роблять справжні капітани, - часто говорила Єлизавета Семенівна, - і це для нього було
найвищою нагородою. Прагнучи здійснити свою мрію, Циганенко Сергій вступив до Херсонського
морського училища, де вчився старанно і сумлінно. Тут він потоваришував з курсанткою Туболєвою
Лідою, яка незабаром стала його дружиною. На деякий час довелося відкласти здійснення мрії. Війна
перекреслила все. Батьківщині потрібні були командири Червоної Армії і його направили у військове
пілотне училище. Курсант Циганенко стає відмінником бойової і політичної підготовки, наполегливо
оволодіває військовою справою.
«Живу по-старому, - писав він у листі до дружини Ліди, - навчання йде добре… багато приділяю
уваги історії ВКП (б), першоджерелам, марксизму-ленінізму, тригонометрії, німецькій та російській
мовам, основним предметам. Червоний курсант повинен бути висококультурним… Дуже хочеться в бій,
щоб розбити проклятого ворога».

5. Армійська газета «Більшовик» в статті «Захищати свою країну мужньо і з честю» відзначає , як
старанно готувалися курсанти до прийняття присяги. Вони відмінно навчалися, допомагали іншим.
Серед курсантів, які взяли зобов’язання домогтися значка «Відмінник РККА», газета називає Циганенка
Сергія.
«Патріоти Соціалістичної Батьківщини, - писала газета, - майбутні командири РСЧА, даючи
урочисту клятву, з честю будуть її виконувати і за першим покликом уряду будуть захищати свою
країну мужньо, вміло, з гідністю і честю, не шкодуючи своєї крові і свого життя для повної перемоги
над ворогом».
Газета не помилилася. Лейтенант Циганенко мужньо вів себе в кровопролитних боях, показуючи
приклад відваги бійцям. Коли ж попав в оточення, зміг уникнути полону і знайти шляхи до боротьби
проти ворога. Кілька разів переховувався в густому очереті по пояс у воді. Колгоспники дали йому
цивільний одяг та харчі. Переховуючись, потрапив на Криворіжжя, де на селищі КРЕС проживала теща
Туболєва Віра Григорівна. Раніше вона жила в Донбасі, де чоловік працював завідуючим шахтою. Коли
в 1934 році він помер, Віра Григорівна з дітьми переїхала в Кривий Ріг. Старший син Віктор навчався в
суднобудівельному технікумі, а молодший Анатолій – в школі (старшому було 17, а молодшому 14
років). Юнак трагічно переживав окупацію. Появі Сергія вони дуже зраділи.
-Нас двоє і ти – це вже загін, - весело сказав Віктор, - ти лейтенант і тобі бути командиром.
Сергій Трохимович не гаяв часу, поступив працювати на рудник Комінтерн лопатником і
одночасно згуртовував антифашистську групу на селищі КРЕС та сусідніх рудниках (Комінтерн, ім. ХХ
партз’їзду та ін.). з перших днів познайомився з багатьма чудовими людьми. Особливо йому сподобався
Іван Бердник. Його знали як ударника. Трапився нещасний випадок – покалічено ногу. Став інвалідом,
ходив на протезах. До війни працював завідуючим побутовим комбінатом шахти «Комінтерн». Тепер
ніде не працював. Як інваліда, фашисти його не зачіпали. Охоче погодився вступити в патріотичну
групу і допомагав Сергію Трохимовичу залучати нових людей.
-Познайомився з цікавим хлопчиною, - радісно розповів він своєму братові Спиридону. –
ненадить фриців, лейтенант, знає толк у військовій справі, збирає надійних людей… Я погодився, раджу
і тобі.
Спиридон з хвилюванням слухав брата. Його вже кілька разів намагалися німці відправити до
Німеччини. Кожного разу він втікав. Щоб уникнути каторги, влаштувався працювати електриком на
шахті № 5. Він радісно сприйняв пропозицію брата.
Віктор Туболєв познайомив Сергія Циганенка з своїми друзями – телефоністом Іваном
Грипасом, художником Ломакіним Віктором… Потім спільними зусиллями залучили до боротьби
подружжя Шустик – Івана і Оксану, машиніста водокачки Козакова Герасима та ін. До цього кожен з
них проявляв якусь ініціативу, щоб стати до боротьби з ворогом. Так подружжя Шустик і їхній брат
Григорій часто слухали Москву. Останній до війни вчився в школі ФЗН, захоплювався радіосправою.
Тепер він змайстрував детекторний приймач і вони мали постійний зв'язок з Великою землею.
Одного разу біля хвіртки з’явилася обідрана і брудна жінка.

6. -Я єврейка, прошу допомогти, - благала вона. В той час фашисти знищували єврейське
населення, заганяли копати траншеї, прокладати дороги, а потім розстрілювали. Лише небагатьом
вдалося втекти. За переховування євреїв фашисти розстрілювали всіх. Подружжя Шустик цього не
побоялись. Вони дали притулок Соні Режець, переодягли, нагодували. Через кілька днів сюди прийшло
подружжя Хана і Номи Блюхерових. Біля двох років українці переховували євреїв і фашисти не могли
довідатися про це. Пізніше, коли подружжя Шустик вступило в підпільну групу, переховувати євреїв
допомагали Туболєва, Черствий та ін.
Зібравшись на квартирі Віри Туболєвої, підпільники обміркували, як почати антифашистську
пропаганду.
-Люди повинні знати правду, - говорив Сергій Трохимович, - це їм допоможе перенести
фашистську неволю… Хто впав на коліна, той встане, хто зневірився, той повірить в нашу перемогу,
хто вірить – візьметься за зброю..
Всі надії покладали на Григорія Сітька. І він не підвів. В приміщенні школи гітлерівці створили
базу зв’язку. Григорій добре знав входи і виходи, розташування всіх приміщень. Незважаючи на
охорону, він без особливих зусиль проникав туди і виносив потрібні радіодеталі – лампи, конденсатори
та ін. Це дозволило сконструювати 5 радіоприймачів і щоденно одержував потрібну радіоінформацію.
Підпільники Циганенко С., Козаков Г., Малолєтка Б., Шустик І. та його дружина Оксана, брати Іван і
Спиридон та ін. слухали радіопередачі, писали лістивки і розклеювали їх. За дорученням членів
підпільної групи збирали листівки, які скидалися з радянських літаків, і поширювали їх серед населення
і навіть серед німецьких солдат.
Циганенка Сергія гітлерівці захватили у полон і розстріляли 6 січня 1944 року.
Не лицарі казкові, не Антеї,
Звичайні люди, отакі, як ми,
Безстрашно кожну п'ядь землі своєї
Звільняли від фашистської чуми.
Екскурсовод ІІІ. Анатолій Степанович Тинок закінчив 10 кл. СШ
№ 34 у 1936 р. Це був перший випуск десятого класу у школі і другий
випуск десятикласників в Україні.
У 1936 р. Анатолій ступив до Криворізького педагогічного
інституту. По закінченні інституту у 1940 р. був направлений на роботу.
У квітні 1941 р. був призваний в ряди Радянської Армії. Пройшов всю
війну. Після демобілізації у лютому 1947 р. прийшов працювати у рідну
34 школу вчителем хімії. Ім’я Анатолія Степановича займає велике місце
в історії нашої школи. Син видатного революціонера Криворіжжя
Степана Семеновича Тинка, учасник Великої Вітчизняної війни,
завідувач відділом культури райвиконкому м. Сторожинця. У роки війни Анатолій втратив руку, але
продовжував працювати на ниві знань. Потім працював завучем в СШ № 71.

7. Екскурсовод IV. Романенко Іван Нікіфорович – вчитель історії нашої школи. Випускник Жовтневої
школи № 34 1936 р. закінчив школу з відзнакою. На випускному вечорі був нагороджений годинником з
написом його прізвища. Закінчив Харківський хіміко-технологічний інститут. Був офіцером в
Радянській Армії, воював у роки Великої Вітчизняної війни, дійшов аж до Берліна. За бойові
досягнення нагороджений орденами Червоної зірки, Вітчизняної війни, багатьма медалями.
МЫПАМЯТЬ СОБИРАЕМ ПО КРУПИЦАМ
О ТОЙ ВЕЛИКОЙ И БОЛЬШОЙ ПОБЕДЕ,
ЧТОБЫВПИСАТЬ В ИСТОРИЮСТРАНИЦЫ
ТОТ ПОДВИГ НАШИХ БАБУШЕК И ДЕДОВ.
ОНИ СЕЙЧАС В МОРЩИНКАХИ СЕДЫЕ,
СВОЙ ОТПЕЧАТОК ГОДЫНАЛОЖИЛИ.
А БЫЛИ ОЗОРНЫЕ, МОЛОДЫЕ
И ВЕРОЙ-ПРАВДОЙ РОДИНЕСЛУЖИЛИ.
ЧТОБ ПОБЕДИТЬ ВРАГА, СТОЯЛИ НАСМЕРТЬ,
МИР ЗАЩИЩАЯ СОБСТВЕННОЮЖИЗНЬЮ,
ЧТОБ ВЫ ПОЗНАЛИ, ЧТО ТАКОЕСЧАСТЬЕ
ПОТОМКИ СЛАВНОЙ И СВЯТОЙ ОТЧИЗНЫ.
ЧТОБ ВЫ НЕСЛИ СВЯТОЕВЕРЫ ЗНАМЯ,
ХРАНЯ ЗАВЕТЫ И НАКАЗЫ ПРЕДКОВ.
ОНИ ВСЕГДА НАВЕЧНО РЯДОМ С НАМИ
В РОСЕ, В ЦВЕТАХ, В ТОЙ ДЫМКЕ ПРЕДРАССВЕТНОЙ.
ЕЩЁ ИХ МНОГО БЕЗ ВЕСТИ ПРОПАВШИХ.
ЗЕМЛЯ ЧУЖАЯ ИМ МОГИЛОЙ СТАЛА.
ЗА НАС С ТОБОЮЖИЗНЬ СВОЮ ОТДАВШИХ,
ЧТОБ РОДИНА ЖИЛА И ПРОЦВЕТАЛА.
Екскурсовод V. Біля півсотні літ свого життя провела Марія
Григорівна Бурлакова в стінах середньої школи № 34. Спочатку
ученицею, потім вчителькою початкових класів. На деякий час
розлучила її зі школою війна. У 1943 р. пішла добровільно на фронт
санінструктором. Воювала в 37 армії, 8 саперній бригаді, яка
приймала участь в Корсунь-Шевченківській, Яссо-Кишинівській
операціях. З тяжкими боями пройшла міста і села Румунії, Болгарії.
Перше бойове завдання отримала на річці Буг, де з бою винесла 8
чоловік, які були тяжко поранені. За цю операцію Марія отримала
медаль «За бойові заслуги».
На фронті зустріла свою долю, розвідника Володимира
Романовича. Після війни зіграли скромне весілля. Та не відразу їм
довелося повернутися на Криворіжжя. Чоловік отримав направлення
в Тернопільську обл. для ліквідації залишків бандитських угрупувань.
Так подружжя Бурлакових з однієї війни перейшло в іншу. Лише в
1951 р. вони побачили своє рідне, наполовину відбудоване, місто

8. Кривий Ріг. Чоловік пішов працювати на шахту «Жовтнева», а Марія Григорівна в рідну школу № 34.
Пропрацювала в школі 27 років. М. Г. Бурлакова вчителька СШ № 34, ветеран війни і праці.
Керівник гуртка.
Вже Перемозі сімдесят,
А кулемети й досі не мовчать!
Ми ветеранам Вітчизняної – вклоняємось,
Перед сучасними героями – схиляємось!
Ви мужні, сильні, ви – захисники!
Хай буде мир на цілий світ! На всій Землі!