1. НАЦІОНАЛЬНА
КОНКУРЕНТОЗДАТНІСТЬ
УКРАЇНИ:
РЕГІОНАЛЬНІ АСПЕКТИ
ІХ ЛЬВІВСЬКИЙ МІЖНАРОДНИЙ ЕКОНОМІЧНИЙ ФОРУМ
Виконавчий директор
Ради конкурентоспроможності України
В. ЮЗБА
ТРУСКАВЕЦЬ-2009
1

2. Основою формування конкурентоспроможності
будь-якого економічного актора виступають
конкурентні переваги.
Ступінь реалізації конкурентних переваг визначає
конкурентний статус учасників глобальних конкурентних відносин.
2

3. Переосмислення геоекономічних позицій національних регіонів у
системі глобальних конкурентних відносин та зростання їх ролі в
процесах підвищення міжнародного конкурентного статусу власних
держав перетворює питання забезпечення регіональної
конкурентоспроможності на центральну проблему не лише
економічних досліджень науковців, а й урядів країн світу.
3

4. Експерти ОЕСР зазначають:
“Забезпечення регіональної динаміки
перетворилось на ключову проблему
економічної політики країн-членів ОЕСР
протягом останнього десятиліття”
4

5. За висловом ідеолога концепції
нового регіоналізму М.Кітінга,
«новий регіоналізм характеризується двома пов’язаними
між собою особливостями:
- він не обмежується кордонами національного господарства;
- він штовхає регіони до конкурентної боротьби, а не
надає їм нові ролі у системі міжнародного поділу праці»
5

6. Починаючи з 2003р в Щорічнику міжнародної конкурентоспроможності
Інституту розвитку менеджменту в Лозанні (IMD World Competitiveness Yearbook), до
рейтингу стали поступово включати окремі національні регіони.
При включенні регіонів до загального рейтингу конкурентоспроможності країн світу метою
експертів ІМD було продемонструвати, що окремі локалітети виступають активними й
успішними учасниками конкуренції за глобальні інвестиційні ресурси.
У 2006р. серед 61 досліджуваної економіки – 8 регіонів (Баварія, Каталонія, Іль-де-
Франс, Ломбардія, Махараштра, Шотландія, Сан-Паоло, Че Янг).
Крім того, на сьогодні регіони набувають все більшої самостійності при розробці
та імплементації регіональних конкурентних стратегій.
6

7. Європейські експерти виділяють три групи ключових факторів,
що детермінують міжнародний конкурентний статус регіону:
інфраструктура та доступність;
людський капітал;
виробниче середовище,
які, в свою чергу, включають певні субфактори.
7

8. На наш погляд варто ідентифікувати наступний комплекс
ключових субфакторів забезпечення міжнародної
конкурентоспроможності національних регіонів:
- кластери;
- людський капітал;
- підприємства та розвиненість локальних мереж;
- інновації та регіональні інноваційні системи;
- якість управління та інституційна структура регіону;
- промислова структура (тип) регіону;
- регіональна інфраструктура;
- інвестиційна привабливість та характер прямих іноземних інвестицій
(ПІІ) в регіоні.
8

9. 9

10. Спеціалісти науково-дослідного інституту ЕКОРІС у роботі
«Конкурентоспроможність локальних утворень та територій» розробили
модель «дерева» конкурентоспроможності регіону. «Дерево» ілюструє,
яким чином фактори конкурентоспроможності впливають на
формування добробуту, високих стандартів життя та соціалізацію
економічної системи.
За висловом авторів, обраний символ дерева акцентує увагу на
органічності та циклічності моделі: якість ґрунту та ефективність
функціонування кореневої системи, стовбуру й гілок визначають
здатність дерева до плодоношення.
Динамічність моделі підкреслюється тим, що родючість ґрунту
частково відновлюється за рахунок плодів дерева.
10

11. Отже, конкурентоспроможність регіону може бути представлена наступним
чином:
Коренева система в ґрунті – детермінанти конкурентоспроможності (вхідні
потоки):
- родючий ґрунт – ключовий фактор конкурентоспроможності (інновації та
підприємницький талант); коренева система ілюструє здатність локальних компаній
використовувати наявні переваги та перетворювати їх у власні сильні сторони (прямі
іноземні інвестиції).
Стовбур та гілки – основний зміст конкурентоспроможності (продуктивність):
- стовбур дерева уособлює промислову структуру регіону та рівень продуктивності
праці;
- гілки – рівень зайнятості, прибутків, податків.
Плоди – рівень конкурентоспроможності регіону: сильне дерево принесе лише
такі плоди, як добробут, підвищення рівня життя населення та соціалізація
економіки.
11

12. Найбільша питома вага економічного потенціалу
України належить:
Донецькій області – близько 15,5%.
Частка Дніпропетровської області складає приблизно 10,3%.
На Харківську область припадає 6,5% економічного
потенціалу країни,
Одеську – 6,1%,
Полтавську – 5,1%,
Запорізьку – 4,7%.
12

13. Конкурентоспроможність регіонів України розрахована
за методикою ЄС.
Найбільш конкурентоспроможні регіони - це
м. Київ,
Донецька,
Одеська,
Дніпропетровська,
Івано-Франківська області та
м. Севастополь.
13

14. Однак, рівні продуктивності праці цих регіонів
складають
лише близько третини
продуктивності праці аутсайдерів у Європі.
Лише єдиний київський столичний регіон
за конкурентоспроможністю
відповідає рівню регіону Acores
(що посідає одне із останніх місць).
14

15. Міжнародна конкурентоспроможність
регіонів України
Зростання конкурентоспроможності української економіки залежатиме
від того, наскільки регіони провадитимуть активну інноваційну політику та
стимулюватимуть інноваційну активність суб'єктів господарювання.
Не зважаючи на значні доробки в теоретичній базі досліджень
інноваційних процесів в регіонах, у даній сфері залишається багато
нерозв'язаних проблем.
15

16. Так, взагалі
не розраховується
показник конкурентоспроможності регіону на основі
валового регіонального продукту. Крім того, всі
показники інноваційної спроможності
не відповідають
світовим методикам і новітнім показникам
інноваційної продуктивності за критеріями:
людські ресурси; генерація знань; передача і
використання знань; фінанси для інновацій.
16

17. ВИСНОВКИ
1. Сильні конкурентні позиції регіонів України мають бути пов’язані з ефективною
державною політикою, яка здатна формувати конкурентне середовище для
національних фірм, галузей, кластерів.
2. З метою підвищення конкурентного статусу національних регіонів та
досягнення ними високих результатів, необхідно розробити Cтратегію
конкурентоспроможності України на період 2010-2015 рр. Заходи можна
реалізувати протягом двох періодів: 2010-2012 рр. та 2013-2015 рр.
3. Реалізація цих стратегічних документів повинна відбуватись, як свідчить
досвід країн ключових інноваторів, лише шляхом розбудови регіональних
інноваційних систем.
17