Recomendados
Más contenido relacionado
La actualidad más candente
La actualidad más candente (20)
Similar a Олесь Гончар:«Дякую Богові, що він дав мені народитися українцем».
Similar a Олесь Гончар:«Дякую Богові, що він дав мені народитися українцем». (20)
Más de estet13
Más de estet13 (20)
Олесь Гончар:«Дякую Богові, що він дав мені народитися українцем».
- 1. Дякую Богові, що він дав мені народитися українцем. О. Гончар
- 2. Майбутній письменник народився 3 квітня 1918 р. у слободі Суха (тепер Кобеляцького р-ну) Полтавської області у сім'ї робітників Терентія Сидоровича і Тетяни Гаврилівни Гончарів. Батько перед війною працював у приміському колгоспі (де й загинув від німецької авіабомби), мати – на заводі металевих виробів. 1921 р., після смерті матері, хлопець переїхав до бабусі та дідуся (батьків матері), тож дитинство письменника минуло в степовому краї, на півдні Полтавщини.
- 3. Навчався Олександр у початковій школі села Хорішки, а після закінчення семирічної школи – в селі Бреусівка Козельщинського району. Писати почав ще з дитинства, жив літературою, любов’ю до неї, як сам згадував, «скільки себе пам’ятає». Свої перші літературні проби письменник підписував іменем Олесь (замість офіційного Олександр). Так порадив йому вчитель мови і літератури, який, до речі, і назвав Гончара Олесем. Рік працював у редакції Козельщанської районної газети «розхідним» кореспондентом. Потім – харківський технікум журналістики, короткочасне вчителювання у селі Мануйлівка, праця в харківській обласній газеті, навчання в Харківському університеті на філологічному факультеті.
- 4. Тридцяті роки в житті Олеся Гончара – період формування його як громадянина й митця. З 1937 року Олесь активно публікується у пресі. У студентські роки йому пророчили велике літературне майбутнє. Юнака захопила наукова робота: він досліджує мову творів М. Коцюбинського, готує наукову роботу про поему «Мойсей» І. Франка, збирає матеріали про Г. Сковороду, а головне – працює над своїми новими творами. Так побачили світ новели «Іван Мостовий», «Черешні цвітуть», «Орля», повість «Стокозове поле», які Гончар присвятив людям, котрих добре знав, з якими не раз зустрічався в житті. На ранні твори Гончара звернули увагу А. Малишко, Ю. Яновський, П. Панч.
- 5. «Війна застала мене у бібліотеці. Обіклавшись стосами книг та конспектів, я готувався того дня до чергового іспиту». 26 червня 1941 року у складі студентського батальйону Харківського університету Олесь Гончар пішов добровольцем на фронт. Вже у першому бою на Росі він одержав поранення і був відправлений на лікування в глибокий тил. Після активного лікування він знову потрапив на фронт. Знову був поранений. У 1942 році солдат Гончар потрапив у полон до концтабору, що містився на Холодній горі у Харкові. Йому пощастило вирватися. Вирвався – й знову до бою.
- 6. Драматичні події війни, оточення, вихід з нього студбатівців, полон він згодом опише у своїх романах «Людина і зброя» (1960) та «Циклон» (1970). А ще були записи на трофейному папері, вірші – як штрихи до майбутніх творів, публікації у фронтовій пресі. Згодом Гончар укладе з цих віршів збірку «Фронтові поезії» (1985), хоч і вважатиме їх недосконалими. Тема людини на війні стане доленосною у творчості Олеся Гончара. Так і пройшов дорогами Європи аж до Праги. Бойові нагороди Гончара: три медалі «За відвагу», медаль «За оборону Києва», ордени Слави і Червоної зірки. Потім у нього будуть слава і визнання, звання академіка і лауреата найвищих державних премій, мандати депутата Верховної Ради СРСР і Верховної Ради УРСР, але, мабуть, ці перші нагороди були найдорожчими.
- 7. Після закінчення війни і демобілізації з армії Олесь Гончар оселився у старшої сестри в Дніпропетровську, там же у 1946 році закінчив навчання в університеті і залишився асистентом на кафедрі української літератури. Саме в цей час було опубліковано його оповідання «Модри Камень», яке було піддане гострій критиці за «тематичну недалекоглядність і фальш» (в ньому йшлося про кохання радянського солдата-розвідника і чеської дівчини Терези), його навіть хотіли виключити з університету. На захист Гончара стали друзі, серед них була й Валентина, студентка філологічного факультету, активістка літературного гуртка, яка стала Олесеві дружиною і вірною помічницею. У Ломівці ночами при світлі карбідної лампи писав Олесь Гончар роман «Альпи» – першу частину майбутньої трилогії «Прапороносці».
- 8. Вступивши до аспірантури Інституту літератури АН УРСР, Олесь Гончар переїжджає до Києва. Починається його професійна письменницька діяльність. Виходять друком «Альпи» (1946), «Голубий Дунай» (1947), «Злата Прага» (1948). Під назвою «Прапороносці» перші дві книги вийшли вже у 1947 році, а у 1948-му трилогія була повністю надрукована окремою книгою. «Прапороносці» були нагороджені двома Сталінськими преміями (1948, 1949), Гончара прийняли до Спілки письменників. До 30-річного письменника прийшли справжні слава і визнання, а для нього найголовніше було розповісти про фронтових товаришів, зокрема про тих, чиє життя обірвалося трагічно й дочасно.
- 9. До теми війни Гончар повертався у своїй творчості не раз. Особливістю його воєнної прози є те, що Олесь Терентійович писав правдою з правди. Йому нічого не доводилося вигадувати. Гончар- письменник повністю спирався на досвід та враження Гончара-воїна, зберігши для конкретних подій вагомі деталі, портретні характеристики, що були зафіксовані у фронтових зошитах. У 50-х роках вийшли друком збірки оповідань «Південь» (1951), «Новели» (1954), «Чари-комиші» (1958), «Маша з верховини» (1959), повісті «Микита Братусь» (1951), «Щоб світився вогник»(1955).
- 10. У 1959 році Олесь Гончар очолив правління Спілки письменників України і 12 років був незмінним головою, його обрали секретарем Спілки письменників СРСР (1959- 1986), працював головним редактором журналу «Вітчизна». Олесь Терентійович багато робив для української культури, для збереження української мови, він стояв біля колиски українського національного відродження. За його головування нікого не було виключено зі Спілки, завдяки Гончару до читачів поверталися твори раніше заборонених і замовчуваних письменників.
- 11. Справжнім творчим злетом для Олеся Гончара стали 60-ті роки. Саме тоді письменник написав і опублікував романи «Людина і зброя» (1960, Державна премія УРСР ім. Т. Г. Шевченка 1962 р.), «Тронка» (1963, Ленінська премія 1964 р.), «Собор» (1968) і знову повернувся до жанру новели («Кресафт», «На косі», «За мить щастя»). Якщо роман «Тронка» приніс авторові Ленінську премію, то доля написаного наприкінці 60-х років «Собору» склалася драматично. Перші рецензії на роман були схвальні, але невдовзі потому його було піддано нищівній критиці, і твір було вилучено з літературного процесу на два десятиліття.
- 12. У 70-ті роки виходять у світ романи «Циклон» (1970), «Берег любові» (1976), повість «Бригантина» (1973). За роман «Твоя зоря» (1980) письменнику було присуджено Державну премію СРСР в 1982 року. У середині 80-х Гончар публікує оповідання «Геній в обмотках», «Народний артист», «Ніч мужності», «Чорний яр» та інші. Працю на ниві художньої прози Олесь Гончар постійно поєднує з літературно-критичною творчістю. Почавши ще в студентські роки з досліджень поетики М. Коцюбинського і В. Стефаника, він згодом створив десятки статей («Про наше письменство», 1972; «Письменницькі роздуми», 1980; «Чим живемо. На шляхах до українського Відродження», 1991), які входили частково до шеститомного зібрання творів письменника.
- 13. У жовтні 1990 року, Олесь Гончар на знак солідарності з голодуючими студентами (серед них була і його внучка Леся), задовго до Серпневого путчу у Москві, написав заяву про вихід із комуністичної партії, куди вступав на фронті, а тому дуже цим дорожив. Цей крок письменника став прикладом для багатьох українців, які теж почали виходили із КПРС. Наступного, 1991-го, письменників опитували: «Який літературний твір був найвидатнішим у минулому році?». Один із них відповів, що найсильнішим твором літератури вважає заяву Олеся Гончара про вихід із партії.
- 14. Ім’я Олеся Гончара тісно пов’язане з українським національним відродженням. З його стійкості черпали стійкість інші, з його віри зміцнювали віру власну. Він поставив своє слово на сторожі нації. Він відкривав Установчу конференцію Товариства української мови ім. Т. Г. Шевченка, з’їзд Народного Руху України, Перший конгрес міжнародної асоціації україністів, виступав на захист української мови, екології, повернення національної пам’яті. У 1992 році Олесю Гончару присвоєно почесний ступінь доктора Альбертського університету (Канада). У 1993 році Міжнародний біографічний центр у Кембріджі (Англія) визнав Олеся Гончара «Всесвітнім інтелектуалом 1992 – 1993 років».
- 15. Головним літературним «брендом» Олеся Гончара вважалися «Прапороносці». Однак у щоденнику залишився такий запис письменника: «Січовик заповідав класти в могилу – під голову – сідло козацьке... А що я заповів би? Мені покласти під голову три книги: «Тронку», «Собор» і «Зорю». Цей своєрідний заповіт Олесь Гончар склав у січні 1982. Письменник пішов з життя 14 липня 1995 року. У 2005-му йому посмертно надали звання Героя України. У 2016 році Український інститут національної пам’яті вніс Гончара у перелік проєкту «Незламні».