Товариство «Знання» оголосило 2020-й – роком дисидента Миколи Руденка з нагоди 100-річчя видатного письменника, філософа, правозахисника, Героя України Миколи Руденка. Мета видання – ознайомити читачів з життєвим та творчим шляхом письменника, його політичними та філософськими поглядами на життя як правозахисника та засновника Української Ґельсинської Групи.

1. Відділ культури Дарницької районної
в місті Києві державної адміністрації
Централізована бібліотечна система Дарницького району
Бібліотека ім. Миколи Руденка
(Цікаві та маловідомі сторінки життя Миколи Руденка
до 100-річчя від дня народження)
Біобібліографічний нарис
Київ, 2020

2. 2
УДК 929Руденко
Г69
Горить його свіча : цікаві та маловідомі сторінки
життя Миколи Руденка до 100-річчя від дня народження :
біобібліографічний нарис / укладачі : І. Г. Братікова,
Н. М. Андрущенко. – Київ : Бібліотека ім. Миколи
Руденка, 2020. – 58 с.
Товариство «Знання» оголосило 2020-й – роком
дисидента Миколи Руденка з нагоди 100-річчя видатного
письменника, філософа, правозахисника, Героя України
Миколи Руденка.
Микола Руденко – поет з покоління шістдесятників.
Він був членом і засновником Української Громадської
Групи сприяння виконанню Гельсінських угод, першим її
головою.
Мета видання – ознайомити читачів з життєвим та
творчим шляхом письменника, його політичними та
філософськими поглядами на життя як правозахисника та
засновника Української Ґельсинської Групи.
Біобібліографічний нарис складено на основі
літератури, яка є в фондах бібліотеки імені Миколи
Руденка та матеріалів, відображених на Web-сайтах
Інтернету. Джерела в покажчику розташовані за
рубриками, а в межах рубрик – за алфавітом прізвищ
авторів та назв творів. Сподіваємось, що бібліографічний
нарис буде цікавим не тільки тим, хто захоплюється
творчістю письменника, але й тим, хто вперше відкриває
цю постать.

3. 3
«Невільник той, хто душу не зберіг і став її
двоногою тюрмою» – ця поетична строфа Миколи Руденка
стала сенсом його життя.
В 1920 році на свято Миколая в селі Юр‘ївці на
Луганщині в шахтарській родині народився хлопчик -
Микола Руденко.
Невелике село Юр‘ївка розташувалося в балці
недалеко від обласного центру, як мовиться, рукою подати:
якихось десять хвилин їзди на автомобілі.
Типовий краєвид Донбасу: видніються нові і вже
давні терикони, попідгір‗ю тут і там туляться хатки, а
терикони і пагорби немов вічні вартові того, що споконвіку
відбувається на землі, а ще — вони тримають постійний
зв‘язок Землі й Космосу.
Батько Миколи був шахтарем, у вільний час вичиняв
шкіри людям на чоботи, від чого в пам‘яті Миколки
лишився стійкий дух від тих чанів. А ще – перші війни з
кавунами, які він, випробовуючи дитячі сили, підкочував
до краю крейдяної кручі і спускав униз, захоплено
спостерігаючи, як вони вибухали, розбризкуючи довкола
червону серцевину. І дорога, якою він бігав зустрічати
батька з роботи, чекаючи гостинця «від зайчика». На жаль,
це тривало недовго.Напередодні загибелі батька, вночі
прокинувся брат Григорій – мати плаче. Спитав, чому – а
вона: «Горе буде з нашим батьком». Їй наснилося, що гусак
горить і бігає у дворі. Так воно і сталося.
Батько загинув під час трагедії на шахті. «В ті часи
шахтарські лампи заправляли гасом. І про техніку безпеки,
пише Микола, навіть думки не було. Стояла пічка-

4. 4
буржуйка, а поруч – величезна баклага з гасом. Спалахнула
баклага, черговий вхопив її і викинув на подвір'я, а Данило
саме з'явився у дверях. Побіг, так і котився по степу
палаючим клубком... Маленькому Миколці не виповнилося
тоді й шести років».
Мати Тетяна Собеська походила з роду козаків. Для
Миколи Даниловича образ матері був святим, він дуже
любив своїх батьків.
Зі смертю батька в хаті надовго оселилися злидні й
скрута.
Родина вирішила господарювати на землі і вже через
рік розжилася на коня, корову, пару волів. Усі тяжко
працювали, але через рік усе довелося здати в колгосп.
А незабаром Миколу спіткала іще одна біда. Ніхто не
знає, звідки пішла така традиція, але в ті часи бійки дітей (а
часом і дорослих), шахти з шахтою, вулиці з вулицею
спалахували досить часто і без поважної на те причини. В
одній з таких «війн» кинутий кимсь камінь влучив Миколці
в обличчя і перебив зоровий нерв лівого ока. Як не дивно,
Миколка не дуже переймався своїм каліцтвом: правим
оком він бачив добре, і воно виручало в усіх випадках. Тож
ріс він життєрадісним, допитливим і до всього цікавим.
Дитинство Миколи Руденка пройшло під знаком
«нового життя». Він запам‘ятав і перші розкуркулення, і
колгоспи, куди довелося здати коня, корову і пару волів, і
голод 33-го.
Цього поет не може забути ніколи, і поезія ―Акація‖
стала його голосом правди:

5. 5
На схилі кам‘янистому
Росла вона, стара.
Її цвітінню чистому
Раділа дітвора.
В голодний рік, приречений,
У смерті на межі,
Ковтали ми напечені
З її суцвіть коржі.
На все життя лишилася в пам‘яті глиняна хатка-
мазанка, яку мама будувала все життя.
«У хатині глиняній, мов у печері,
Моє дитинство весело текло.
Босоніж взимку бігали за двері,
Бо чоботів ні в кого не було»
Голодомор припав на дитячі роки Миколи, сім‘я
врятувалися завдяки продуктовому пайку за загиблого
тата.
Пригадую пізню осінь тридцять другого. Сіявся
перший сніг. Я йшов на Шидлівку по рятівну пайку. Саме
на цій дорозі колись я зустрічав батька з його гостинцями
«від зайчика». «Зайчик» був щедрий – не шкодував для
мене ні ковбаси, ні цукерків. Спогад про смак його
частувань був такий болісний, що я заплакав. Я відчув
велику слабість у ногах. Далі йти не було сил – я сів у
засніженій ямі край дороги. Свідомість потьмарилась, я
провалився в морок непритомності».

6. 6
Микола Руденко згадував, що мати була "модисткою"
і почала шити та продавати в сусідніх селах.
Запам‘яталось пальто, яке мама перешила зі шматків
шинельного сукна та мундирного бостону.
У школі йому відразу ж сподобалось і вчився він
добре.
Поет згадував, що його ніхто не вчив римувати, це
з'явилося в його житті стихійно.
Римувати і складати, популярні у ті часи в
шахтарському середовищі частівки, призвичаївся ще з
дитячих літ, здобувши грамоту, записував їх у зошит.
Донбас тоді ще не був русифікований до такої міри,
як маємо нині, мовне середовище було переважно
українське, то й писав він по-українські. Віршування було
таким успішним, що він насмілився надіслати свої твори до
піонерської газети, а коли побачив їх на шпальтах, то
вирішив підкорити й комсомольську пресу і теж мав успіх,
а один з його віршів потрапив навіть на сторінки газети
«Комуніст». У школі він став знаним поетом.
Коли Микола Руденко навчався у восьмому класі,
Наркомос України оголосив конкурс на кращий
літературний твір серед школярів-старшокласників та
учнів технікумів. Якою ж була Миколина радість, коли
його під час літніх канікул викликали в Київ і вручили
диплом та премію за перше місце в цьому конкурсі.
Премією була щомісячна стипендія розміром 150
карбованців, яка видаватиметься до закінчення вищого
навчального закладу, до якого його мали прийняти без
іспитів. Відтоді Микола, навчаючись у восьмому класі -
став одним з основних годувальників сім‘ї.

7. 7
Незабутньою для юного автора, лауреата літературної
премії 1937 року, залишилося знайомство з Леонідом
Первомайським та поїздка до Києва.
Письменник Леонід Первомайский попросив
секретарку наркома прислати до нього здібного хлопця.
Довго розмовляв з ним, розпитуючи про домівку та
навчання. Просив надсилати йому свої нові вірші. Миколка
був розчулений такою увагою і до кінця днів своїх зберіг у
серці найтепліші почуття до Леоніда Соломоновича.
Про поїздку до Києва Микола Руденко згадував:
«Рухлива панорама дніпровських порогів, над якими
відчутно витав Дух України – це назавжди оселилося в
душі, ставши тим, без чого я не міг би сформуватися ні як
поет, ані як людина».
Коли Руденко вперше потрапив у гості до поета
Леоніда Первомайського, він відмовився від хліба з
маслом, яким його хотіла почастувати господиня дому –
він просто не знав, як його їсти.
І все ж, щось крем‘яне, донбаське, незважаючи на
скруту, пробивалося вже тоді в характері Миколи. Він
відмовився від «привілеїв», які давала йому дружба з
синком секретаря райкому (натомість він мав написати
замість Митрофанова твір украінською мовою), приховав
від НКВС правду про свого друга, у якого були спогади
про Голодомор на Полтавщині, виступив на шкільних
зборах проти директора школи. Чесність і принциповість
вже тоді були головними в характері Миколи Руденка.
В 1939 році Микола закінчив десятирічку у
сусідньому селищі Сутоган. До школи доводилося ходити
пішки, і якийсь незмінний для когось краєвид ставав все

8. 8
ріднішим, щоб запам‘ятатись на все життя, а потім стати
частиною поетичного і наукового світобачення. Можливо,
тут вперше задумався над величчю й вічністю природи, яка
знаходить в собі сили змінюватися щодень та щороку,
обдаровувати людей плодами земними.
Шахтарі шахти Сутоган, де працював і загинув
батько, вирішили дати йому найнадійнішу путівку в
життя – на своїх робітничих партійних зборах прийняли
здібного сина загиблого товариша кандидатом у члени
ВКП(б).
Вихований у дусі комуністичних ідеалів, юний
партієць з атестатом відмінника в кишені прибув до Києва,
щоб зайняти обіцяне місце в університеті, для подальшого
навчання обрав українське відділення філфаку. Але через
два роки від дня пам‘ятного конкурсу, Володимира
Затонського, який вручав премію юному поету, на посаді
наркома освіти вже не було, його відправлено в «сталінські
санаторії» на «перековку», де його й докували до смерті.
Новий нарком його не прийняв, а чиновники відмовили не
тільки в стипендії, але й у обіцяному зачисленні до
університету.
Залишалася єдина надія – Леонід Первомайський,
який, незважаючи ні на що, прихильно ставився до юного
Руденка, вбачаючи в ньому майбутнього побратима по
перу. Та навіть за втручання Леоніда Соломоновича, на
українську філологію Руденка не прийняли, пославшись на
те, що всі місця вже зайняті. Микола Руденко став
студентом російського відділення філфаку, але вчитися
йому судилося тільки місяць.

9. 9
Восени 1939 року студентів, яким виповнилося 18
років, було покликано до армії. Разом з товаришами пішов
і Микола, хоча для армії він був непридатним: зовсім не
бачив лівим оком.
«Я потрапив до армії тільки тому, що схитрував.
Коли треба було дивитися на таблицю правим оком, я
бачив добре, а коли лівим – я, закриваючи праве, залишав
щілинку і таким чином «виручав» незряче око. Не міг я
залишитися один серед дівчат, а крім того – комуніст. Тоді
я вже відчував себе комуністом з відповідними
обов‘язками, найперший з яких – не ховатися за спини
товаришів».

10. 10
Сама доля, яка привела Миколу до університету, не
дала йому можливості пройти перший курс русифікації.
Служити молодому солдатові випало в Москві, у
кавалерійському полку НКВС дивізії імені
Ф. Дзержинського.
Коли почалася війна, вірний своєму принципу — не
ховатися за спини товаришів – рядовий Руденко почав
писати своєму командуванню рапорти з проханням
відправити його на фронт. Він рвався туди, щоб боронити
свої комуністичні ідеали, в які свято вірив. Та оскільки з
ситих військ «дзержинців» добровільно на фронт ніхто не
рвався, то його патріотичних намірів ніхто й не розумів.
Тому аби рядовий Руденко трохи охолонув і прийшов до
тями, його посадили в карцер. «Сиджу, – розповідав
Микола Данилович у одному з інтерв‘ю. – Через кілька
днів приходить комісар: «Ну як, – питає, – не передумав з
фронтом?» – «Ні, – кажу, – не передумав». Комісар
невдоволено хмикнув і по деякій паузі продовжив: «Нам
надійшла рознарядка – виділити певну кількість бійців на
курси політпрацівників. Після закінчення курсів – на
фронт. Тебе це влаштовує?» – «Влаштовує». – «Тоді йди,
збирайся, поїдеш».
На шестимісячних курсах політпрацівників у Новому
Петергофі під Ленінградом Микола Руденко провчився
лише два місяці. Училище в повному складі було
відправлене на фронт.
На передовій йому запропонували посаду замполіта
роти Першої червоногварійської дивізії, яка складалася з
робітників-добровольців.

11. 11
Воювати новоспеченому замполітові довелося
недовго – менше місяця. 4 жовтня 1941 року у перших же
боях під Ленінградом його було тяжко поранено. Розривна
куля розтрощила кістки таза і частину хребта.
Лікарі, оглянувши жахливу рану, одностайно
висловили думку, що про ходьбу йому доведеться забути і
призвичаїтись до інвалідного візка: ІІ група
інвалідності,але він сказав собі: «Я мушу ходити!»
І врешті-решт не тільки встав з ліжка, а й залишився в
строю.
Правда, вже не замполітом роти, а політруком
фронтового шпиталю. Війну капітан закінчив у
Кенігсберзі, серед нагород орден Бойового Червоного
прапора.
Там у Миколи Даниловича відкрилася стара рана
його відправили в тил, де тривале лікування продовжилось.
Ходити він зміг, але висидіти лекцію - ні, здоров‘я не
дозволяло. Демобілізувавшись у 1946 році, Микола
Руденко в університет не повернувся, крім того вже мав,
кого годувати: дружину Ірину і сина Юрка, який народився
у 1945 році. У Ірини був дуже важкий характер, працювати
вона не хотіла, постійно сварилася спочатку зі своєю
мамою, а потім з чоловіком і врешті-решт вони
розлучилися. Микола Данилович дуже любив свого сина і
дуже часто з ним спілкувався і їздив відпочивати в село
Бучаки на Дніпрі.
В 1946 році випадково зустрівся з Євгенією
Шаповаловою, своєю шкільною симпатією в Києві.
«Женя Шаповалова - дівчинка в ушанці з селища
шахти Білянка», яка дуже подобалась Миколі. З шостого

12. 12
класу почав закохуватися в дівчат, але вони навіть не
здогадувалися.
Вона навчалась в медичному інституті ім.Богомольця.
Миколі згадалося, як мати навіщувала йому, що його друга
дружина буде з наших місцевих, невже Євгенія? Так вони
почали зустрічатись.
М.Руденко поступив на службу редактором у
видавництво «Радянський письменник» і присвятив себе
поезії. Сів за словники, удосконалював мову і за місяць
написав поетичну збірку «З походу» украінською
мовою. 1947 року збірка була відредагована,
шанувальником його таланту Леонідом Первомайським,
вийшла друком і привернула увагу письменників та
читачів. Так народився український поет.
Миколу Даниловича прийняли до Спілки
письменників і призначили відповідальним редактором
журналу «Дніпро». Письменники обрали його заступником
секретаря, а через рік секретарем парткому Київської
організації Спілки письменників України.
З 1949 року Микола Руденко починає жити з
Євгенією Шаповаловою.
Вона була дуже близька до нього духовно і розуміла
його. Після шлюбу з Іриною Микола Данилович зрозумів,
що для подружнього життя замало тільки жіночої вроди.
Жили вони в одній квартирі з її сестрою.
Євгенія працювала асистентом в медичному інституті
ім. Богомольця і отримувала чималу зарплатню.
На тлі соціалістичного ширпотребу його твори
засяяли. «Руденко вступав у літературу тоді, коли
радянські літератори, з волі партії та особисто Сталіна,

13. 13
більше відрізнялися зачісками, убранням, іконостасами
орденів, аніж творчим обличчям. Кажучи фігурально: тоді
кожен, щоб не потрапити під ніж, мусив співати
контратенором. Тож нема нічого дивного, що поетичний
дебют Миколи Руденка не був яскравим: чей же в
українській поезії протягом тридцятьох років не було
яскравих дебютів», – писав І. Качуровський.
Отже, виходили книжки, за них платили гонорари,
Микола Данилович депутат Киівськоі міської ради мав
пристойну квартиру в Києві, дачу в Конче-Озерній,
службову машину та водія.
Дача у Конче-Озерній з її віковими дубами,
квітучими луками, глибокими чистими озерами та
могутнім Дніпром припала синові степів до душі, тут йому
добре писалося й відпочивалося. Він вважав, що провів тут
кращі роки свого життя. В Кончі Озерній у житті Миколи
Даниловича трапилася й подія, яка не має логічного
пояснення. Будучи двічі інвалідом, завдяки мужності й
титанічній витривалості залишався в строю.
Хвороба, що розвинулась внаслідок поранення двічі
на рік вкладала його в ліжко.
Одного разу невідомо звідки Миколі Даниловичу
приходить думка-наказ: як тільки скресне крига, купатися в
Дніпрі. Він не був послідовником загартування, яке
проповідував тоді Порфирій Іванов, і в ополонку не
стрибав, не обтирався ні снігом, ні холодною водою, а тут
раптом зануритися в крижані хвилі Дніпра. Але думка була
така настирлива, що він не зміг їй опиратися. Сів у
машину, і водій повіз його до Дніпра. Там, роздягнувшись,
зайшов у воду, ухопився за крижину і віддався на волю

14. 14
хвиль. Проплив два кілометри, а звідти вже машиною
повернувся додому. І так щодня, аж поки та ж сама думка
не шепнула йому, що купання пора припинити. Лікар був
ошелешений, коли на черговому огляді не виявив
остеомієліту.
«Руденко-дисидент народився 49-го року, коли він,
учорашній політрук, зміг сказати категоричне «ні»
беріївському приятелю Олександру Корнійчуку. Микола
Данилович мав необережність заступитись за вислану в
Казахстан авторку роману «Людолови» Зінаїду Тулуб», –
так писав журналіст Вахтанг Кіпіані у своїй статті
«Остання шабля Слова і Честі...».
Письменниця написала листа з Казахстану, що після
онкологічних операцій хворіє на бруцельоз, існує в
страшних умовах. Руденко шукав, як допомогти Зінаїда
Тулуб і тоді цинік та душогуб Корнійчук сказав прямо: «Не
лізьте не в свої справи! Що ви знаєте про цю б…! І вона
хоче, щоб ми її, гадину, підтримували! Вона ж — ворог
народу!».
А за кілька місяців він відмовляється підтримати
кампанію винищення єврейської інтелігенції й написати
негативні характеристики на «безродних космополітів»
Риву Балясну, Матвія Талалаєвського, Григорія Полянкера,
Леоніда Первомайського та інших. Декого це врятувало,
дехто все одно пішов етапом. З 1950 року Руденко іде з
усяких посад, добровільно позбувшись таким чином усіх
привілеїв радянського істеблішменту. Хоча, він ще довго
лишається вірним партійним ідеалам. «Довго я залишався з
глибокою вірою у велику справу комуністичної партії, був
вірним сталінцем, багато написав присвячених вождю

15. 15
віршів, була навіть поема про Сталіна,» – скаже він сам
пізніше в одному з інтерв‘ю.
Повне прозріння прийшло після ХХ з‘їзду КПРС
(14-25 лютого 1956 р.), на якому «розвінчали культ особи
Сталіна».
Руденко перечитав усього Маркса і навіть ті праці, які
замовчувалися офіційною радянською ідеологією, та
зробив висновки, що СРСР будувався на хибній основі.
«Відриватися від правовірного марксизму було дуже
боляче для мене. Так боляче, ніби з тебе здирають
шкіру», – зізнавався фронтовий політрук.
І зробив висновок, що теорія додаткової вартості
Маркса помилкова і наголосив, що основою економіки є
земля.
Додаткова вартість створюється не надексплуатацією
робітника, а сонячною енерґією (фотосинтез), поєднаною з
працею селянина і його худоби на землі.
Промисловий робітник не створює додаткової
біологічної ергії на планеті — навпаки, він лише її
витрачає на власну працю і працю машин (вугілля, нафта),
аби виробляти нову форму: із дерева виготовляти меблі, із
металу – автомобілі тощо.
Тепер поглянемо на працю землероба: кинувши в
землю одне зернятко кукурудзи,він отримує сотні нових
зерен, яких раніше не було в природі. Так нагромаджується
на земній кулі все нова й нова біологічна енергія, що
забезпечує працю мільйонів людей...Такий шлях, на
відміну від Марксового, робить земну цивілізацію
безсмертною».

16. 16
Руденко виклав свої погляди у статті і намагався з
нею пробитися до партійного керівництва.
Своє бачення цієї проблеми Руденко виклав у
філософських працях «Економічні монологи», та «Енергія
прогресу», а згодом у романі «Формула Сонця».
В 1956 році Микола Данилович з Євгенією
Василівною вирушили в чарівну мандрівку круїз на
теплоході «Побєда». Гідом був кадебіст Білозеров. Вчинок
цього гіда дуже вразив їх, коли в магазині Білозеров
(майор) почав розмахувати своїм посвідченням. В цій
подорожі ім сподобались припортові квартали Неаполя в
Італії. Вони були в захваті від Голубого гроту на Капрі.
Стеля печери і стіни, були голубими, підсвічені сонцем,
яке пробивалося крізь щілину печери. Таку красу можливо
побачити лише в сонячний день. Особливо їм сподобалася
Швеція, Королівський парк в Стокгольмі справді був
народним, хоча і мав таку назву. Якось так трапилося, що
вони з Євгенією Василівною опинилися в різних групах. В
російському кабачку «Ваня» два брати-вірмени намагалися
завербувати Миколу Даниловича, щоб він залишився на
заході, але їм це не вдалося.
Свідченням переоцінки цінностей були виступи на
Пленумі Спілки письменників України в 1957 році.
Микола Данилович гостро розкритикував «культ
особи», і тоді до нього підійшов поет-академік Микола
Бажан і порадив бути обережнішим...
Дисидентство Миколи Руденка розпочалося
у 1960 році, він пише листа до Микити Хрущова: «Народ,
який прозрів і все зрозумів, не підкориться... І важко навіть
уявити, що може статися з цього».

17. 17
Шістдесятництво стає інтелектуально-духовним
підґрунтям розвитку руху опору, переважна більшість
поетів-дисидентів входила до гурту Івана Світличного
(Василь Стус, Євген Сверстюк, Михайло Осадчий), де
закладалися принципи, сформульовані пізніше в
документах УҐГ(Українська Гельсінська Група).
Поет не брав безпосередньої участі в
культурницькому русі, однак саме в 50-60-х роках
переживав звільнення власного світобачення від ідеалів
партократії.
А тим часом, почала зростати прірва у відносинах
між Євгенією і Миколою Даниловичем. Євгенія - кандидат
медичних наук, лікар, парторг почала водити Руденка по
психіатрам. Після консультації у професора, відбулася
розмова з Євгенією без мене. Євгенію переконали, що я
збожеволів і вона в це повірила. Євгенія вірила в мою
хворобу і піклувалася про мене. Але в 1960 році ми
розійшлися. Причиною розлучення було те, що вона була
впевнена у моїй хворобі.
В 40 років я мав - 3-х синів:
Юрія - 1945 р.н.;
Олега- 1950 р.н.;
Валерія- 1957 р.н.
Я залишив 4-кімнатну квартиру і бібліотеку синам.
18 квітня 1963 року послав телеграму Хрущову.
Через місяць після відправлення телеграми запросили
на розмову.
1963 рік був дуже важким, друзі мене не розуміли і
навіть Леонід Первомайський, який був переконаний що я

18. 18
займаюсь не своєю справою. Він казав, що мені треба
писати вірші.
В Ірпені Микола Данилович познайомився з Асею
Давидівною - художницею, приживши донечку Оленку,
яка народилася у 1968 році. Згадалося тоді, як йому мати
ворожила: трьох дружин і четверо дітей будеш мати (так
воно і сталося). На той момент я ще не був одружений тому
що, Євгенія не давала розлучення.
Але з Асею Зейдич так і не одружився, її мати була
проти нашого шлюбу. Влітку 1969 року Ася забрала всі
свої роботи з Конча-Озерної і сказала, що про шлюб не
може бути і мови. Після того, як ми розійшлися
спілкуватися з дочкою не давали.
Фото з сином Олегом та дочкою Оленою

19. 19
Знайомство з Раїсою Опанасівною було
доленосним.
Нарешті Микола Данилович зустрів жінку, яка стала
не тільки дружиною, а й всерозуміючим другом,
однодумцем і його берегинею.
Раїса Руденко згадувала:
«В інститут я поступила в 1968 році, а з Миколою
Руденком познайомилася наприкінці літа 1969-го. Він
шукав друкарку. Хтось порадив звернутися до мене. Я
йому щось передруковувала, бо це ж для мене був
підробіток. Другий раз приніс, третій... А тоді спитав, чи я
зрозуміла, про що йдеться в праці. Забігаючи наперед,
скажу: то були економічні дослідження. Хто цей чоловік –
не знала, думала – якийсь науковець. Відповіла, що
зрозуміла, і навіть висловила здивування, чому про це
треба писати наукову працю, адже і так ясно, що жити
можна тільки за рахунок землеробства. Принаймні, для
мене це було цілком очевидно. Тоді він мені нічого не
відповів і я не зрозуміла, чи задоволений він моєю
відповіддю.
Якось він зайшов і запитав, чи вільна я після праці.
Відповіла, що ні, бо треба забрати дітей із дитячого
садочка. А він: „Чоловік вам не допомагає?‖ – „Я не маю
чоловіка‖. На цьому розмова скінчилася. Діти були не мої,
а мого брата, але він не спитав, чи то мої діти. А його сусід
– письменник Дмитро Білоус – приводив свого Олесика в
дитячий садочок і також бачив, що я вранці приводжу двох
дітей. Теж, мабуть, думав, що це мої діти.
Таким чином, Руденко думав, що в мене двоє дітей і
нема чоловіка. І він відважився. Це він мені вже згодом

20. 20
розповів, що ніколи б не відважився, бо я молодша за нього
на 19 років. А тут подумав: «У неї двоє дітей, то хто ж її з
двома дітьми візьме. Може вона погодиться». Знов
запропонував мені зустрітися, домовилися на якийсь вечір.
Тоді він мені розповів, що в нього від трьох жінок четверо
дітей. Що вже чотири роки, як розійшовся з дружиною.
Познайомився з іншою і та народила доньку, але і з нею не
вдалося створити сім‘ю. А я думаю: «Для чого він усе це
мені розповідає?»
Врешті він запропонував мені познайомитись
ближче, можливо, в нас щось вийде. Я кажу: «Ну,
спробуємо. Поспілкуємося, а там побачимо». Сказав, що
він – письменник, автор таких і таких книжок. А я його
книги знала, просто не знала, що це і є автор. Він мене
познайомив зі своїми синами. Продовжувала для нього
друкувати.
А я ж пропустила, що мала першого чоловіка.
У 1964 році вийшла заміж за робітника Віктора Онищенка.
Та через рік ми розлучилися. Він був дуже хороший
хлопець, але рідко бував тверезий. І хоча тверезим він
бував чудовий, та коли напивався, то ставав садистом. Я
зрозуміла, що його вже не виправити – так буде все життя,
і розлучилася з ним. Мешкала сама, мала окрему кімнату в
сімейному гуртожитку. Розчарована першим одруженням,
вдруге заміж не поспішала. Але спілкуватися з Руденком
мені було цікаво. Він ввів мене в коло письменників,
художників, артистів. Мені це подобалося і дружба наша
тривала. Та одружилися ми тільки в березні 1971 року. Я
все сумнівалася, адже в нього стільки детей, і вони вже
бачили, до чого йдеться, тому не раз влаштовували мені

21. 21
якісь неприємності. Я думала: «Як же вони можуть мене
любити? Вони ж хочуть, щоб їхній батько був з матір‘ю, а
не зі мною!» Та одного разу його дружина, Шаповалова
Євгенія Василівна, сама мене запросила до себе, щоб
поговорити. Вона сказала, що Микола її більше не
цікавить, але вона претендує на дачу. Ми з нею цілком
порозумілися, бо на дачу я не претендувала зовсім.
Отож, у 1971 році ми одружилися. Тим часом я
отримала окрему маленьку двокімнатну квартиру в Кончі-
Заспі і перебралася туди з сімейного гуртожитку.
Коли ми з Руденком познайомилися, то він саме
закінчив повість-феєрію «Народжений блискавкою» і дав
передруковувати іншій друкарці. Вона передрукувала,
потім він правив, і наступні рази, після його поправок, цю
повість уже передруковувала я. З тих пір все, що він писав,
друкувала тільки я. А працював він щодня – все писав і
писав. Як удень щось чи хтось перешкодив, то він
працював уночі. Що б там не було, але праця в першу
чергу – він не пропускав працю. А я все те
передруковувала по кілька разів ночами та у вихідні, бо
вдень ходила на роботу. Передруковуючи по кілька разів
його романи та вірші, я їх половину вже знала напам'ять.
У Миколи Руденка не було помешкання – він
залишив чотирикімнатне помешкання і все майно дружині
і дітям. Сам жив на дачі, де крім ліжок, нічого не було.
Коли стало відомо, що є таємна вказівка не друкувати його
і не пропаґувати його творчість, то постало питання, як
жити. Адже в нього накопичився борг з аліментів на двох
молодших дітей. Довелося ту дачу продавати. Половину
грошей з проданої дачі віддав дружині, бо це була їхня

22. 22
спільна власність, а друга половина пішла теж їй та іншій
жінці на сплату боргів за аліменти. Ми залишилися без
грошей, зате на деякий час позбулися боргів. Микола
перейшов жити в моє помешкання. В нього було два
костюми, кілька сорочок і все… Зате був автомобіль
«Волга». Отож всі мої сусіди і співпрацівники вважали, що
він багатий і що я одружилася з ним заради достатку.
М. Руденко влаштувався працювати нічним
сторожем, отримував 60 карбованців на місяць. Я
отримувала 70 карбованців на місяць, хоча працювала
начальником відділу кадрів. Платня в мене була дуже мала,
зате була можливість отримати квартиру. В нас будували
відомче житло.
Микола Данилович в своїх спогадах писав, що
закохуватися в дівчат почав ще в шостому класі, але вони
навіть не здогадувалися про його почуття і так до самої
старості.
Микола Сом розповідав, що якось при дружині
Руденко прохопився: «У мене з Ліною був романчик». На
що всезнаюча жінка відповіла: «Не романчик, а роман».
Очевидно, вона знала, про що йдеться.
-Нагадай-но мені про нього, бо щось я не дуже в темі.
От і уяви собі двоє красивих і розумних людей: Ліна
та Микола. Вона студентка, на десять років молодша,
унікальний поет (правда, російськомовний, писала ―під
Цвєтаєву‖). Знаю, що була у них розмова про мову, не раз
про це чула. Після того Л. Костенко писала тільки рідною.
Тому і вдячна долі, яка перетнула їхні стежки – маємо
свого генія рівня Лесі Українки.

23. 23
Було тепло в очах, була велика симпатія, але «Не
покличу щастя не моє».
Не знаю, чи побачу Вас, чи ні.
А може, власне, і не в тому справа.
А головне, що десь вдалечині
Є хтось такий, як невтоленна спрага.
Я не покличу щастя не моє.
Луна луни туди не долітає.
Я думаю про Вас. Я знаю, що Ви є.
Моя душа й від цього вже світає.
(Ліна Костенко)
Руденко активно шукав науковців і давав їм читати
«Формулу Сонця». Особливо політекономів. Він хотів
почути їхні спростування його формули енергії прогресу.
Адже, слухаючи опонентів, він бачив, де, що, і як треба
виправити, аби праця стала зрозумілішою.
Московська письменниця Зоя Крахмальникова
прочитала книгу сама, прочитав її чоловік – письменник
Фелікс Свєтов. Книга їх зацікавила і вони передали її
академікові Андрію Сахарову. Він теж прочитав і вона
йому сподобалась. Тоді Сахаров дав її прочитати
генералові Григоренкові. Згодом ми познайомилися з
академіком Сахаровим особисто, а завдяки йому і з
генералом Григоренком.
Андрій Дмитрович Сахаров порадив Руденкові
викласти своє відкриття не в формі художнього твору, а у
формі наукової праці. Тобто коротше і по суті. Але ж
Руденко – письменник, і уявити, щоб він писав сухою

24. 24
науковою мовою, було неможливо. Він оформив це в
«Економічні монологи», де дійсно виклав усе коротко і по
суті. Я зробила російськомовний примірник. Московські
дисиденти блискавично розмножили і поширили цю
працю. Навіть за кордон вона потрапила не від нас, а від
московських дисидентів і в російському варіанті. В Києві
над нами «згущувалися хмари», але ми трималися так, ніби
нічого не помічаємо. Єдине, що я зробила, це звільнилася з
посади начальника відділу кадрів і перейшла на посаду
лаборантки в котельню. Адже я знала: КДБ де допустить,
щоб дружина дисидента займала адміністративну посаду в
урядовій установі. Отож, заки моє начальство ще нічого не
знало, я завчасно пішла з тієї праці, посада ж лаборанта не
є номенклатурною, а зарплатня така сама.
Микола Руденко вже був членом Радянської Групи
Міжнародної Амністії й розсилав свої листи на захист
в‘язнів сумління в інших країнах. У нашому помешканні
поставили підслушку. А було це так. 13 квітня 1973 року
мене викликали в Четверте управління Міністерства
охорони здоров‘я нібито щоб доручити якусь дуже
важливу працю з документами «для службового
користування». Це виглядало досить правдоподібно, адже я
ще недавно, працюючи у відділі кадрів, водночас
завідувала і спецчастиною, тобто отримувала і зберігала в
сейфі різні таємні директиви. В мене на праці ще ніхто не
знав, чому я змінила посаду. Сама я пояснила, що мені
потрібно більше вільного часу для навчання в інституті.
Того ж дня викликали до Спілки письменників і мого
чоловіка. Обох нас тримали довго. Відпустили лише по
закінченні робочого дня. Мені просто морочили голову, а з

25. 25
Руденком серйозно розмовляв письменник Богдан Чалий.
Він розпитував про «Формулу Сонця» і Руденко радо
розповідав. Адже він писав листи в ЦК КПУ з приводу
того, що марксизм веде нас зовсім не до комунізму, а до
злиднів, закликав ужити заходов, заки не пізно. Ось і
вирішив, що Чалий розмовляє з ним за дорученням КЦ
КПУ.
Приходжу додому, а під порогом – штукатурка,
підіймаю килимок – а там ціла купа штукатурки. Відмикаю
хату, заходжу. Почала поратися на кухні, а тоді якось
глянула в спальню – а там теж штукатурка на підлозі.
Глянула на стелю – а там дірка і з неї стирчить щось. То
був мікрофон, яким вони ненароком пробили штукатурку.
Це один виліз, а скільки їх було ще – невідомо.
Незабаром прийшов чоловік, щасливий такий,
розповідає, що його нарешті вислухали. Каже: «Я тут
зайшов до крамниці та на радощах пива купив». А я кажу:
«Добре, що тебе так гарно приймали, але перш ніж пиво
пити, підійди до мене». І показую йому на стелю, потім
показала штукатурку за дверима під килимком і новеньку
проводку, що веде від нашого помешкання на горище, і
новий замок, на який замкнене горище, яке досі ніколи не
замикалося. А він і каже: «Я тут знайомого хлопця зустрів,
запросив його на пиво, а він відповів: «Не піду, бо там
стояла червона машина і у вас на горищі якісь
водопровідники працювали»… А я, – каже, – нічого не
зрозумів… Тепер усе ясно…»
Селище в нас мале і всі знають одні одних. От відразу
ж і помітили чужу машину. А коли хтось запитав, що тут
відбувається, ті відповіли, що вони водопровідники. Але ж

26. 26
усі знають, що водопровід у нас у підвалі – не на горищі. І
чутки про це негайно поширились, люди зрозуміли все.
Адже кадебісти допитували вже декого, чи ведемо ми
антирадянську аґітацію тощо. Бачили, що за нами постійно
стежать.
За критику марксизму Руденка у 1974 році
виключили з КПРС, а через рік зі Спілки письменників
України.
Рідні «дзержинці» подбали про те, щоб позбавити
письменника засобів існування. Його ніде не друкують, не
пускають на зустрічі з читачами.
Раїса Руденко згадувала: «Формально його рукописи
брали до видання, проте з року в рік він ―випадав‖ з
видавничих планів. І вже дійшло до того, що йому ні за що
було жити. А раніше ж він жив за гонорари, був
популярним письменником. Його книжки виходили дуже
великими накладами. Навіть пройшла цензуру «Остання
шабля», в якій вже була критика на партійні органи. Але не
на найвищі. Ця книжка виходила величезними накладами.
За отриманий гонорар раніше він спокійно міг жити три-
чотири роки. А потім усе обірвалося.
Одного разу ми з Миколою Руденком прийшли у
Спілку письменників. І зайшли в легендарний
письменницький ресторан «Еней». До нас відразу кинулися
Женя Гуцало, Григір Тютюнник. А всі інші там у куточку
випивають і не підходять, наче нас не бачать. Люди вже
знали, що Миколу Руденка занесли до ―чорного списку‖,
тому боялися до нас підходити. І Женя також це знав,
проте не побоявся. Однак Григір його відразу відштовхнув,
мовляв, чим швидше тікай звідси. Не дав йому з нами

27. 27
поговорити. Він знав, що там, в «Енеї», є люди, завдання
котрих спостерігати хто з ким спілкується. Попри страшну
атмосферу брежнєвського застою Григір Тютюнник не
побоявся з нами розмовляти, розпитуючи про наше життя-
буття.
Микола сказав йому: «Та ніби все гаразд, але ж нема
гонорарів, бо мене не друкують. Одну за одною здаю
книжки у видавництва, а їх перекладають з року в рік і не
друкують». А Григір каже: ―Миколо Даниловичу, а Ви що,
не знаєте нічого?» «А що я повинен знати»? — запитав
Микола Руденко. «Та вас же давно вже заборонили
друкувати. І не тільки друкувати, а й згадувати у пресі. І
навіть лаяти Вас заборонили, щоб люди забули, що є такий
письменник».
Микола зі здивуванням відповів Григору: «Та ні, не
знаю. Мені ніхто про це не розповів». Отже, всі
письменники про це вже знали, але йому ніхто й не
заїкнувся. А він, як то часто буває у наділених Богом
талановитих людей, був наївним, сам так і не здогадався,
чому він постійно «випадає» з черги на друк. Цю важку для
кожної творчої індивідуальності вість Микола сприйняв
спокійно. «Ну добре, – сказав він, – раз мене заборонили, я
можу тепер вже не займався самоцензурою. Буду писати
так, як мені пишеться, за голосом серця».
«Мої колеги київські поети
В «Енеї» ниньки оковиту п‘ють.
А вдома їм засмажують котлети
І на похмілля каву подают
Це так далеко – Боже, як далеко!

28. 28
А завтра стане далі й поготів…
Немовби я отой старий лелека,
Що до гнізда свого не долетів»
Вимушене визнання Радянським Союзом
Гельсінського акту – міжнародно-правового документа,
підписаного у 1975 році у Гельсінкі главами держав і
урядів 33 європейських держав, а також США і СРСР,
наштовхнуло Миколу Руденка на думку про проголошення
легальної правозахисної діяльності.
Руденко стає членом радянського відділення
«Міжнародної амністії».
«18 квітня 1975 року був перший арешт. Перед цим
арештом у нашому помешканні зробили обшук, але ордер
був виписаний московською прокуратурою і трус робили
московські кадебісти. Щоправда, тоді його випустили
через три дні як інваліда Другої світової війни, у зв'язку з
30-річчям перемоги. Кадебісти розраховували, що цей
арешт змусить Руденка притихнути. Та вийшло навпаки:
він ще активніше почав працювати на ниві захисту прав
людини», згадувала Раїса Руденко.
В той час, коли Микола Данилович домагався
відновити пенсію як інвалід війни, звернувся в районну
поліклініку Московського району травматологічне
відділення. Лікар-травматолог Демченко розмовляв
украінською мовою, пізніше саме він допоможе вивезти
вірші до Америки. На медичній комісії отримав 3- тю
групу інвалідності, але пенсійну справу призупинили і у
січні 1976 року було дане направлення в
психоневрологічний госпіталь в Пуще-водиці для

29. 29
обстеження. В госпіталі я провів 2 місяці. За цей час
написав поему «Хрест», яку передав через Олеся Бердника
Раісі та поему «Історія хвороби», яку винесла Раїса, писав
Микола Данилович у своїх спогадах. На щастя, лікарі,
можливо, боячись почути свої імена з закордонних
радіостанцій, чи з якихось інших міркувань, не визнали
його психічно хворим.
12 травня 1976 року було оголошено про створення
Московської групи сприяння виконанню гельсінкських
угод, до якої увійшов і генерал Григоренко. Микола
Руденко почав обговорювати з ним питання створення
такої ж групи в Україні. Він запропонував
Григоренкові очолити Украінську групу оскільки
генерал мешкає в Москві, і в нього є доступ до чужоземних
журналістів. Генерал Григоренко категорично відмовився
очолити УГГ, але зголосився стати її членом і пообіцяв
представляти Групу в Москві.
Оскільки в Україні не мали дозволу працювати
іноземні журналісти, то Руденко поїхав до Москви і 9
листопада 1976 року разом з генералом Григоренком на
квартирі в Олександра Ґінзбурґа вони оголосили
чужоземним журналістам про створення Української
Гельсінської Групи.
До неї також
увійшли генерал
Григоренко, Оксана
Мешко, Олесь
Бердник, Левко
Лук‘яненко, Олекса
Тихий, Микола

30. 30
Матусевич, Мирослав Мартинович, Ніна Строката.
Скоро були опубліковані її Декларація і Меморандум
№ 1, у розділі «Типові порушення прав людини» були дані
про голод 1933 року, про репресії 30-х років, знищення
УПА, репресії проти шістдесятників, список політичних
таборів і українських політв‘язнів.
В ніч з 9 на 10 листопада квартира Руденка,
розташована на другому поверсі в Пущі-Водиці під Києвом
була закидана цеглою. Так КДБ «відсалютував» на честь
УГГ.
«На щастя, нижні великі шибки були захищені сіткою
від комарів, то влетіли тільки ті камінці, які потрапили у
верхні шибки. Гуркіт був жахливий. В мене якраз була
Оксана Яківна Мешко. Ми вже роздяглися, лягли в ліжко,
але ще не спали – розмовляли. Один камінь вцілив Оксані
Яківні в плече і серйозно поранив її. Ми викликали міліцію
і вимагали скласти акт, але той відмовився, бо, мовляв, ми
не можемо назвати ім'я винуватця, – то на кого ж складати
акт? І взагалі, міліціянт висловив певність, що це мій
чоловік побив вікна, приревнувавши мене до когось. Я
відразу ж зателефонувала в Москву і про цей погром
Руденко знав уже вранці 10 листопада», згадувала Раїса
Руденко.
Певний час КДБ вирішувало, як реагувати на новий
«легальний» спротив.
Микола Данилович знав, на що йшов, знав, що
опиниться за колючим дротом: він часто передбачав свою
долю.
Завдяки діяльності групи за кордоном почали
з‘являтися матеріали про політичні репресії, які

31. 31
відбувалися в Україні, про закриті судилища над
патріотами, які не мають нічого спільного з судами.
Терпіння кремлівських «світлочолих демократів» лопнуло.
23-24 грудня 1976 року у М.Руденка був проведений
обшук, під час якого йому підкинули 39 доларів США.
Руденка позбавили волі, а він звідти:
«Йдемо звитяжно, переможно –
Немов гроза ідем!
Як перевиховать не можна,
У землю покладем!
І нам від того, скажем прямо,
За вухом не свербить
Усіх хохлів до‘дної ями –
Будем, будем бить!»
27 січня 1977 року скликається засідання секретаріату
ЦК КПРС, розглядається записка голови КДБ СРСР
Ю.Андропова та Генерального прокурора СРСР Р.Руденка
«Про заходи щодо припинення злочинної діяльності
Орлова,Гінзбурга,Руденка й Венцлова». Зокрема, стосовно
Руденка було прийнято рішення:
«Руденка М.Д., який проживає в Києві, арештувати і
притягнути до карної відповідальності за статтею 62
Кримінального кодексу УРСР, але слідство провести не в
Києві, а в Донецьку, для чого є процесуальні підстави».
У сестри Миколи Даниловича Таїсії та Олекси
Тихого, що проживав у місті Дружківці Донецької області,
проведено обшук. Ходили чутки, що, крім писаної
«зоологічної антирадянщини», у стрісі старої хати Олекси

32. 32
Тихого знайдено гвинтівку. З нею «вороги народу» буцімто
збиралися чи то захопити будівлю ЦК на вулиці
Орджонікідзе (нині Банкова) в Києві, чи то штурму вати
Кремль.
23 червня – 1 липня 1977 року відбувся суд, в
«ленінській кімнаті» контори «Змішторгу» в м. Дружківка
Донецької обл., на що «були процесуальні підстави» ‒
О.Тихий народився і жив поблизу. З контори зняли
вивіску. Допитаних свідків у залі не залишали. Одним зі
свідків звинувачення у справі виступав професор Ілля
Стебун, якого М. Руденко колись захищав від звинувачень
у «космополітизмі».
За «антирадянську агітацію і пропаганду»
інваліду-фронтовику Руденку дали 7 років таборів
суворого режиму і 5 років заслання, а Тихому – 10 років
особливого режиму як «особливо небезпечному
рецидивісту».
У 1978 році спеціальним розпорядженням Головліту
УРСР публіцістичні статті, художні твори, усні
висловлювання Руденка кваліфікувалися як наклепницькі,
з книгарень та бібліотек, а також торгівлі вилучили усі
книги.
У 1978 році Раїса Руденко 5 травня провела
демонстрацію біля бібліотеки ім. Леніна у Москві,
тримаючи в руках гасло: «Звільніть мого чоловіка, інваліда
війни М.Руденка!». За активну діяльність в УГГ і захист
Руденка 15.08.81 вона була заарештована і засуджена на 5
років таборів суворого режиму. Утримували її в жіночій
зоні в сел. Барашево в Мордовії.
М. Руденка відправили до мордовського табору.

33. 33
Розповідь Миколи Даниловича про ті часи:
«У таборах за сім років я написав багато. Точніше, за 5
років, які я про був у Мордовії, а коли перекинули на Урал,
такої можливості вже не було. У Мордовії як інваліда
Вітчизняної війни II групи на важку фізичну роботу мене
не посилали. Я був днювальним і міг писати. Це давало
мені певність, що я не марную часу, що я творю. Це був
той поплавок, за який я тримався, щоб не потонути, в
розумінні психологічному, звичайно. Треба віддати
належне ще й моїй дружині Раїсі Панасівні, яка своїми
приїздами, своїми листами підтримувала мене. Коли в нас
випадало побачення, я готував їй невеличкий «контейнер»
з мікрописьмом, де на цигарковому папері була записана
ціла книжка віршів. Вона виносила їх, хоча це було
надзвичайно складно. При вході в зону і при виході наших
рідних роздягали наголо, прощупували кожний рубчик на
одязі. І все ж дружина виносила. На волі вона вірші
передруковувала, давала в самвидав, вони потрапляли за
кордон і там виходили друком. Ясно, що це мене гріло,
надавало снаги й сил.»
В ув‘язненні він створив збірки поезій «Прозріння»,
«За ґратами»; за допомогою дружини твори потрапили за
кордон.
Але і в таборі Руденко лишився таким же
невпокореним. Спочатку як інваліда війни 2-ї групи
Руденка не залучали до тяжкої фізичної праці. Але після
того, як він на побаченні передав на волю через дружину
Раїсу свої вірші, його у вересні 1981 р. етапували з
Мордовії в ВС-389/36, що в селі Кучино Чусовського
району Пермської області (саме тут загинуть і Олекса

34. 34
Тихий, і Василь Стус). За участь у страйках в‘язнів,
зривання нашивок із прізвищем, відмову від роботи
Руденка часто кидали ШІЗО і ПКТ, а тоді, змінивши групу
інвалідності з 2-ї на 3-ю, адміністрація послала його на
тяжку роботу. Начальник табору при цьому кинув: «Ви
втратили право називатися інвалідом війни 2-ї групи».
Микола і Раїса Руденки,
Зінаїда і Павло Григоренки, 1970-ті роки
Уже перебуваючи на засланні, Руденко став писати
на ім‘я М. С. Горбачова, застерігаючи: держава йде до
краху. Він називав усе своїми іменами: «…якщо партія й
надалі відбиратиме хліб у селянства, якщо вона не поверне
селянам державну землю, із якої вже висмоктано життєву
сонячну енергію,— початок третього тисячоліття ні йому,
Горбачову, ні народам велетенської імперії не віщує нічого
доброго». Але відповіді на це Микола Руденко не одержав.
Після закінчення терміну заслання поет чекав ще,
доки мине строк ув‘язнення дружини (її було засуджено за
зберігання й поширення рукописів Миколи Руденка, тобто

35. 35
за те, що вона була справді вірною і відданою своєму
чоловікові дружиною).
Але, коли їх обох звільнили в грудні 1987 року,
виявилося, що повертатися нікуди: квартира конфіскована,
роботи немає. Руденки добиваються дозволу виїхати на
лікування до Німеччини, а звідти – до США, де
письменник удостоївся звання члена Української Вільної
Академії Наук. Там було видано роман «Орлова балка» і
поему «Хрест».
Звідти Микола Руденко регулярно виступає по радіо
«Голос Америки» та «Свобода», розвінчуючи горбачовську
«перебудову» і пророкуючи їй безславний кінець.
Очолює зарубіжне представництво УГГ, потім
Української Гельсінкської Спілки. 1988 року
Філадельфійський освітньо-науковий центр визнав Руденка
«Українцем року» – за непохитну стійкість в обороні
національних прав українського народу і його культури.
Тоді ж Руденка запросив на аудієнцію президент США
Рональд Рейган. До речі, перекладала розмову двох
відомих людей Катерина Чумаченко.
Раїса Руденко згадувала:
«У 1987 році здавалося, що ми вже ніколи не
побачимо Україну. По прибутті до США Миколу Руденка
негайно позбавили радянського громадянства. А мене – ні.
Та події в СРСР так швидко закрутилися, що вже
влітку 1990 року Ґорбачов повернув радянське
громадянство 24-ом особам. Серед них був і Микола
Руденко. Українські письменники прочитали про це в
газетах і відразу ж запросили Руденка в Київ на фестиваль

36. 36
поезії «Золотий гомін», який мав відбутися в
жовтні 1990 року.
Руденко відразу ж поїхав, а я працювала і мусила
дочекатись відпустки».
У вересні 1990 року Микола Руденко повертається
до Киева.
Міжнародний фестиваль української поезії «Золотий
гомін» відбувався у Києві та Львові. Зустрічали Миколу
Руденка тріумфально. Але велика радість незабаром
спричинила для нього велике горе: повернувшись зі
Львова, він буквально через кілька днів осліп на єдине око.
Лікарі сказали, що це наслідок ко лишніх стресів та
недавніх приємних емоцій.
В цей час Микола Данилович працює над спогадами,
але праве око остаточно перестає бачити, тому подальша
робота триває за посередництва диктофона.
Микола Данилович, звичайно, не бажав змиритися з
вічною темрявою. Поїхав до Одеси в знаменитий інститут
Філатова. Там його ретельно оглянули, і професор
Олександр Новохацький пообіцяв хоча б не повністю та
все ж повернути зір давно сліпому лівому оку. Може,
мовляв, перебитий колись нерв оживе.
Він сконструював для пацієнта спеціальні окуляри,
які радше нагадували собою пристрій для роботи в
шкідливих середовищах, і показав, як тренувати сліпе око.І
ось одного дня,глянувши на монітор комп‘ютера,
письменник побачив літери. Боячись повірити в таке
щастя, він заплющив очі, а розплющивши, глянув ще раз.
Літери не зникли! Він негайно зателефонував до свого
рятівника в Одесу, щоб поділитися радістю. Олександр

37. 37
Сергійович ще чи не того ж самого дня виїхав до Києва, не
забувши прихопити свою апаратуру. Він довго розглядав
око Миколи Даниловича, попросив його прочитати слово
на моніторі комп‘ютера, потім самому щось написати і
нарешті знічено сказав:
– Не знаю, Миколо Даниловичу, як ви можете бачити.
Нерв вашого ока не ожив, як я сподівався. Він, як і раніше,
мертвий...
Однак око з мертвим нервом бачило. Воно було
письменникові вікном у світ впродовж усіх його
подальших років життя. Хто дав йому це світло? Щиро
сповідаючись у своїх спогадах, він писав: «Хто мав зустріч
з Богом, той справді не називає його ім‘я всує. Коли тебе
палитиме космічним полум‘ям впродовж трьох діб, на
язиці не часто з‘являтиметься ім‘я Бога; зате весь ти будеш
наскрізь перебудований і налаштований на живий Космос.
Він стане для тебе тим, ким був для Ісуса Христа –
Батьком. Отож і я подумки кликав на допомогу Небесного
Батька. Не раз він рятував мене від неминучої смерті, двічі
рятував від клінічної непорушності – вперше після
поранення, коли я наперекір прогнозам лікарів звівся з
ліжка і почав ходити, вдруге – через сімнадцять років,
коли підказав мені, як належить врятуватися від
остеомієліту, що через рік-два мав здійснити прогнози
лікарів і відібрати в мене здатність рухатися. Те ж саме
сталося з очима і з хворобою сечового міхура, котру
досвідчений лікар визнав невиліковною».
Винайдена Руденком формула енергії прогресу може
змінити людство, врешті врятувати його від екологічної,
економічної та всіляких соціальних катастроф.

38. 38
Доктор фізико-математичних наук, завідувач відділу
Інституту фізики Михайло Курик свого часу тісно
спілкувався з видатним українцем.
– У передмові до книжки Миколи Руденка «Гносис і
сучасність», він назвав Миколу Даниловича Пророком.
Кожна епоха, починаючи з часів, коли з‘явилася людина,
породжувала тих, хто був обдарований знаннями, яких на
той момент ця людська спільнота не мала. Людина ця,
зрозуміло, є вибраною Творцем. «Одного разу подзвонив
мені завідуючий відділу редакції «Урядовий кур‘єр» Іван
Власенко і запитав, чи не хотів би я прочитати один
художній твір. Я перепитав: «Чому саме цей твір треба
читати?» Він каже: «Я б вас не турбував, якби не одна
обставина – це твір, в якому є дві фізичні формули». «А хто
книжку написав? «Микола Руденко», – відповідає. Ця
книжка називалася «Сила Моносу» . Я подивився: там
справді формула, за якою – фундаментальні константи
Всесвіту. Коли показав свою роботу в інституті фізики,
колеги одразу запитали: «А звідки це взято?» Далі стали
заперечувати: « Не може такого бути». Мені чітко було
відомо, що Микола Руденко не те що фізичної, він не мав
ніякої вищої освіти. Знаючи це, я розумів, що
створити таке може лише незвичайна людина.
Після першої зустрічі ми обговорювали й питання
майбутньої презентації книжки. Так, вона згодом
відбулася, і я мав за це деякі неприємності від своїх колег-
фізиків. «На що ти попляризуєш письменника?» –
запитували вони. Я знав, що зрозуміти Руденка не так
просто.
– Який то був рік?

39. 39
– Здається, 1989-й. Ми продовжували спілкуватися.
Одного разу, коли залишилися самі, , я ризикнув запитати
в нього: «Я вас розумію, що мусила бути якась незвичайна
ситуція, після чого з‘явилася ця книжка... Або Ви
пережили клінічну смерть і набули якісь знання… А, може,
воно прийшло звідкись... Є таке вульгарне поняття –
контактерство: інформація йде, ти її береш... Він тоді мені
відверто сказав, що уже може про це говорити. Трапилося
те на Колимі. В отворі вікна камери, де він перебував,
одного разу з‘явилася істота в образі Ісуса Христа, і
людською мовою заставила його взяти папір, олівець (зараз
про те не йдеться, де він це взяв) і записати дві формули, в
яких виражена суть нашого буття. Далі було сказано, що
він повинен донести ці знання до людей.
‒ До всієї планети?
‒ Так. При цьому також ішла мова про енергію
Сонця, що згодом лягло в основу його
економічних монологів. Фактично Микола Руденко
володів знаннями про те, як мала б розвиватися Україна
після відділення від Радянського Союзу. Зокрема там
написано , що не треба було руйнувати систему сільського
господарства. «Енергія прогресу» не була так сприйнята.
Мене дивувало, що у нього в гостях був Ющенко, коли
перший раз займав посаду прем‘єр-міністра. Він сприйняв
теорію вченого, обіцяв, що буде використовувати, але
цього не сталося. Чому? Я цього не розумію. Очевидно, тут
варто говорити про протистояння темних і світлих сил...
Раїсі Руденко в радянському посольстві не дали
візу до в‘їзду в СРСР, знаходили причини для відмови,
щоб в неї закінчився термін дії паспорта. «Продовжити

40. 40
паспорт відмовлялися. А Руденкова невістка в Києві
працювала на КДБ і переконувала Руденка, що це
неправда, ніби мені не дають візу, що в мене там хтось є і я
не хочу приїздити. Добре, що я все те листування з
радянським посольством зберегла і згодом показала
Руденкові. Бо тоді він вірив усім, крім мене», згадувала
Раїса Опанасівна.
Тож приходилося жити в поїздках між Україною та
Америкою, поки нарешті в 1994 році при сприянні
Олександра Мороза (Голова Верховної Ради), Раїса
Руденко отримала громадянство України.
У 1993 році творчість Миколи Руденка була
відзначена Шевченківською премією за роман «Орлова
балка», активно студіювалася дослідниками, її стали
вивчати студенти Луганського педагогічного інституту
їм.Т.Г.Шевченка в курсі літературного краєзнавства.
Громадськість Луганщини неоднаразово ініціювала,
аби Обласна бібліотека імені О.М.Горького носила ім'я
видатного земляка.
У травні 1998 року Микола Руденко був на
відкритті пам'ятника Тарасові Шевченку в Луганську.
Цього ж року Олена Бровко (завідувачка кафедри
української літератури Київського університету імені
Бориса Грінченка) мала щасливу нагоду говорити з поетом
у його київській квартирі у відомому письменницькому
будинку, щедро оздобленому мемуарними табличками
відомих пожильців («Побачите оту «братську могилу», –
заходьте у двір», – пояснював Микола Данилович).

41. 41
Довго готувалася до інтерв‘ю, зважувала питання,
подумки добирала слова… Микола Данилович вийшов
назустріч і одразу запитав: «Яким Ви уявляєте Всесвіт?»
Розмовляли ми довго: про хворобливий стан людства,
що ізолювало себе від природи, та сонячну енергію, про
становище української мови на Донбасі, підготовку
вчителів-філологів у Луганську, книжку спогадів
«Найбільше диво – життя» та долю архівних матеріалів.
А на згадку в мене залишилася збірка лірики і слова:
«Я уявляю Всесвіт живим організмом, що Словом оселився
в людині. А від Луганська в мене враження гіркі –
Луганщиною керують ті, кому Україна непотрібна, але на
молодь уся надія».
Будинок, в якому мешкав Микола Руденко, по
вул.Богдана Хмельницького,68 має назву «Роліт» ‒
скорочення від «робітники літератури». Це помпезна
будівля з башточкою на розі вулиць Богдана
Хмельницького та Михайла Коцюбинського.
Дім цей міг би увійти до національної книги
рекордів – адже на ньому є 27 меморіальних дошок на
честь тих митців, які в різні роки мешкали в ньому.
Раїса Руденко розповідала:
«До нас в цій квартирі багато письменників
проживало, але конкретно перед нами жила сім'я євреїв,
яка мігрувала з України. Вони зробили хороший ремонт і
поїхали. Шпалери ми з тих пір не переклеювали. Меблі
купив чоловік на Сінному ринку, коли я була за кордоном.
Вибирав на свій розсуд. Вони добре збереглися», –
розповідає вдова Руденка Раїса Панасівна. Кімната Миколи
Даниловича досі залишилася не зворушена, дерев'яний стіл

42. 42
в кутку, стара лампа і його портрет на стіні. «В одній із
шаф – книги, які читав чоловік. У квартирі багато картин,
ми їх купували у знайомого художника, який переживав
фінтрудності, і щоб його підтримати, ми їх купували, а
заодно прикрашали будинок», – зазначила вдова. За її
словами, в квартирі було багато чиновників, навіть заходив
вітати зі святом президент Віктор Ющенко».
В 2010 році, коли президентом України став Віктор
Янукович, а міністром освіти Дмитро Табачник, то
заплановане на 2010-й рік видання повного зібрання творів
Миколи Руденка було вилучене з державної програми
«Українська книга».
Український інститут національної пам'яті в рамках
відзначення 83-х роковин Голодомору в Україні у
листопаді 2016 року вніс його ім'я до проекту «Незламні»,
як відзначення на державному рівні 15 видатних людей, що
пройшли через страшні 1932-1933 роки та змогли
реалізувати себе.
Народжений на Донбасі, у шахтарській родині,
тяжко поранений у війні з гітлерівським нацизмом,
засуджений радянським судом до 12 років неволі за
відстоювання свободи і прав людини, футуролог Микола
Руденко навіть після смерті є небезпечним для головних
тез інформаційної війни «Донбасс – это русская земля»,
«украинцы – фашисты», «украинской культуры – нет» і
путінської лінії нівелювання незалежності України та
витворення новітнього аналога СРСР.