1. МІНІСТЕРСТВО КУЛЬТУРИ УКРАЇНИ
НАЦІОНАЛЬНИЙ ЗАПОВІДНИК “ЗАМКИ ТЕРНОПІЛЛЯ”
№4/2014
НАЦІОНАЛЬНОГО ЗАПОВІДНИКА
“ЗАМКИ ТЕРНОПІЛЛЯ”
ЗБАРАЖ 2014

2. 2
УДК-929
ББК-83-3(4Укр.)
КМЦ «ВІК», №1
Наукові записки Національного заповідника “Замки Тернопілля”
Збірник публікує матеріали досліджень наукових співробітників Національного
заповідника «Замки Тернопілля» та інших науковців присвячених питанням охорони
історико-культурної спадщини України та туризму, які були виголошені на наукових
конференціях організованих Заповідником в 2014 році, а саме:
«Сакральне мистецтво українського бароко в музейних колекціях та храмах
України»
«Битва під Збаражем – важливий етап Національно-визвольної революції
українського народу XVII ст.», присвячена 365- річчю.
Для археологів, істориків, музейних працівників, викладачів, студентів, та всіх
хто цікавиться історією рідного краю.
Редакційна колегія:
Юрій Макар доктор історичних наук, професор Чернівецького
національного університету ім.. Ю. Федьковича
Анатолій Маціпура Генеральний директор Національного заповідника
«Замки Тернопілля»
Надія Макарчук Учений секретар Національного заповідника «Замки
Тернопілля»
Володимир Чайка начальник науково-дослідного відділу Національного
заповідника «Замки Тернопілля»
Руслан Підставка старший науковий співробітник Національного
заповідника «Замки Тернопілля»
Наталя Марціяш
Дир
молодший науковий співробітник Національного
заповідника «Замки Тернопілля»
Зоряна Мазуранчик молодший науковий співробітник Національного
заповідника «Замки Тернопілля»
Рекомендовано до друку
Науково-методичною Радою Нацонального заповідника «Замки Тернопілля»
Протокол № 10 від 5листопада 2014 р.
Рецензенти:
доктор історичних наук Сергій Пивоваров
доктор географічних наук Ольга Заставецька
ISBN 966-636-013-6 Видання
©Національний заповідник “Замки Тернопілля”
©“ВІК”, 2014
Макет та верстка Наталя Марціяш-Дир,
Зоряна Мазуранчик

3. 3
Науково-практична конференція
«БИТВА ПІД ЗБАРАЖЕМ – ВАЖЛИВИЙ ЕТАП НАЦІОНАЛЬНО-ВИЗВОЛЬНОЇ
РЕВОЛЮЦІЇ УКРАЇНСЬКОГО НАРОДУ ХVІІ СТ.»
(з нагоди 365-річчя)
УДК 929.9
Адамович Н.В.
молодший науковий співробітник
НЗ «Замки Тернопілля»
«КЛЕЙНОДИ ВІЙСЬКА ЗАПОРІЗЬКОГО»
У статті подана інформація про козацькі клейноди - символи відзнаки, які
уособлювали повагу, мужність та відвагу козаків.
Ключові слова: клейноди, козаки, корогва ( прапор), бунчук, булава, тростина,
пірнач, каламар, литаври та печатка.
Утвердження та розвиток нашого доблесного козацтва є чи не найголовнішим
періодом української історії. Про козаків до сьогодні розповідають легенди через їх
невимовну вдачу та нестримний характер, їх патріотизм та незламну жагу до волі. Вони
змогли показати всю душу українського народу[1].
Як і будь-яка організована військова сила, козацтво мало свої символи, які
називалися «клейноди» і кожна з них мала своє особливе значення.
У 16—17 ст. існувала практика, за якою монархи, під протекцією яких перебували
козаки, а також монархи, які бажали отримати від козаків військову допомогу чи
прихильність, вручали їм клейноди. Уперше, в 1583 році, польський король Стефан
Баторій передав козакам корогву, бунчук, булаву й печатку. Посол германського
імператора Рудольфа II Габсбурга Е.Лясота, маючи завдання залучити козаків до війни
з Османською імперією, в 1594 році вручив їм цісарську корогву. Польський
король Владислав IV Ваза, плануючи створення антитурецької коаліції, передав в 1647
році Б.Хмельницькому гетьманські клейноди. Ян II Казимир Ваза через комісарів,
посланих 1649 на переговори до Переяслава, прислав Б.Хмельницькому булаву. Коли
запорожці після придушення антимосковського виступу І.Мазепи заснували Січ на
території Кримського ханства, султан Агмед III подарував їм корогву, освячену
константинопольським патріархом[2].
Клейноди були військові (державні), січові, полкові, паланкові, сотенні, курінні
тощо.
Військові (державні) клейноди належали усьому війську (державі) і вручалися
обраній на відповідну військову (державну) посаду старшині.
До клейнодів належали : корогва ( прапор), бунчук, булава, тростина, пірнач,
каламар, литаври та печатка.
Корогва — це прапор козацького війська. Вона вважалася найбільшою святинею
козацтва. Барви прапору були різноманітними, зокрема часто використовувалися
червоний, жовтий, блакитний та чорний. Як матеріал використовувався шовк та інші
дорогі тканини. Деякі з них оздоблювалися вишивкою. На ньому, найчастіше золотом,
вишивався образ Покрови Пресвятої Богородиці Діви Марії — заступниці козацтва та
Запорізької Січі. Трапляються на бойових козацьких прапорах образи інших святих,
найчастіше архистратига Михаїла, а також хрести, сонце, місяць. Згодом, після поділу
козацького війська на полки і сотні, кожний полк і сотня отримали свою корогву, на яких
частіше всього були герби повітів, леви, орли або мечі. Почесний обов’язок носити
корогви виконували хорунжі.
У козацькому війську було три роди корогв :
- Корогви війська всього
- Полкові корогви

4. 4
- Сотенні корогви
Після перемог козаки залишали окремі прапори на полі бою, а у разі смерті
загортали особливо почесних лідерів у прапор і так хоронили[3].
В повсякденності замість прапора використовували значок – малу корогву. Значки
обов’язково додавалися до гетьманської, полкової та сотенної корогв. Вигляд значка дещо
відрізнявся від вигляду головної корогви. Полотнище значка здебільшого мало форму
трикутника чи прямокутника з трикутним кінцем, але колір його відповідав кольорові
великої корогви.
Булава була символом влади гетьмана, полковника та кошового отамана
Запорозької Січі. Вона складалася з дерев'яної чи металевої ручки до одного метру
довжиною, до якої кріпиться металева, дерев'яна чи кам'яна куля 10—15 см у діаметрі.
Часто булава оздоблювалася коштовним камінням.
Бунчук являв собою держак із золотою кулею, під якою підвішене кінське волосся.
Взагалі бунчук — турецького походження і був у турків замість прапора. На відміну від
булави, яка частіше за все була у гетьмана одна, бунчуків було декілька. Бунчук —
символ перемоги козацького війська над невірними. Зазвичай бунчуки несли перед
Гетьманом при його виїздах та виходах і ставили перед гетьманським наметом.
Символом влади судді була печатка зі срібла із зображенням козака з шаблею та
самопалом на лівому плечі. Навколо напис: «Печать славного Війська Запорозького
Низового». Нею утверджувалися всі офіційні документи Війська Запорозького, видані
кошем: універсали, маніфести, привілеї, дипломатичне листування.
Каламар - символ влади писаря, що являв собою інструмент для письма, приладдя
для зберігання чорнил. У канцеляріях козаків чорнильниці — каламари мали різноманітні
форми й часто були мистецькими витворами народних умільців. Матеріалами для
виготовлення каламарів слугували метали (найчастіше бронза та срібло), скло або
кераміка. Варто виділити стаціонарні та похідні каламарі. Перші мали декілька посудин
для чорнил та спільну кришечку, а другі мали кришечку або затичку, щоб запобігти
виливанню чорнил.
Литаври - ударний музичний інструмент. Литаври представлені у вигляді
декількох мідних котлів, відкрита сторона яких затягнута шкірою. Ця клейнода
знаходилася у довбиша. Без ударів довбиша не можна було скликати Січову раду.
Перначі або шестопери - ребристі булави, які носилися за поясом і належали
козацьким полковникам та курінним отаманам[4].
Створення власної символіки відіграло важливу роль у ствердженні розвитку
молодої Української держави, воно безпосередньо було ознакою власного
самоствердження. Ці предмети уособлювали повагу, мужність та відвагу, які мали суттєве
значення для козаків[5].
Усі козацькі клейноди , окрім палиць для литаврі зберігалися в січовій
Покровській церкві, у скарбниці , й виносилися тільки за особливим наказом кошового.
Клейноди були святинею Січі і втрата їх вважалася великою ганьбою.
Використані джерела:
1. Яворницький Д.І. Історія запорізьких козаків, т. 1. Львів, 1990;
2. Сергійчук В.І. Національна символіка України. К., 1992;
3. Паньків Є, Історія України. - Тернопіль, 2000.
4. Флоря Б.М. Запорозьке козацтво.//Україна: культурна спадщина, національна
свідомість, державність. Вип.: 1. – К; 1992.
5. http://blogs.korrespondent.net

5. 5
УДК 908
Борик І. С.
науковий співробітник
ДІАЗ у м. Бережани
«ОБЛОГА ЗБАРАЖА В КОЗАЦЬКІЙ ЛІТОПИСНІЙ ТРАДИЦІЇ
ТА ЇЇ ЛІТЕРАТУРНІЙ ІНТЕРПРЕТАЦІЇ»
Анотація: Стаття присвячена висвітленні облоги Збаража, як однієї з
найвизначніших військових битв за період національно-визвольної війни під проводом
Богдана Хмельницького, в літописних зразках XVII – XVIII ст. та літературних творах.
Буде здійснена спроба прослідкувати сприйняття та ставлення авторів літописів
(Львівського літопису, Хмільницького, літопису Самовидця, літописі гадяцького
полковника Грагорія Грабянки та «Хроніці літописців стародавніх» Феодосія
Софоновича) до облоги Збаража, виходячи з їх соціального походження, ментального та
духовного світобачення. А також, досліджується відображення цієї події в фольклорних
зразках та історичних романах: Г. Сенкевича «Вогнем і мечем» та І. Нечуй-Левицького
«Князь Єремія Вишневецький».
Ключові слова: облога, Збараж, літопис, хроніка, історичний роман.
Облога Збаража стала однією з найвизначніших військових компаній
національно-визвольної війни під проводом Богдана Хмельницького. Вона описана у
кожному підручнику з історії України, та все ж наявні труднощі в дослідженні цієї події.
Нариси присвячені облозі Збаража появилися ще наприкінці XIX на початку XX ст. та
належать авторству польських дослідників. Зокрема, Людвіку Кубаля, історика XVII ст.,
який писав цікаво та яскраво, чим полонив читачів свого часу та Людвіку Фрася[23]. Зараз
ці зразки досліджень застарілі. В сучасній українській історіографії облозі Збаража
присвячені однойменні статті Юрія Мицика «Облога Збаража»[12] та «Облога Збаража
(1649 р.): відоме і невідоме»[11]. Також цьому автору належить монографія, яка охопила
весь комплекс джерел щодо висвітлення національно-визвольної війни під проводом
Богдана Хмельницького загалом - «Джерела з історії Національно-визвольної війни
українського народу середини XVII ст.» [4]. Незначна інформація про облогу Збаража
подана в одному з розділів у монографії Івана Стороженка «Богдан Хмельницький і
воєнне мистецтво у Визвольній війні українського народу середини XVII ст.»[18, 228-
230]. Також хронологія подій під Збаражем на фоні військової кампанії Богдана
Хмельницького викладена в монографії Валерія Смолія та Валерія Степанкова «Богдан
Хмельницький: Хроніка життя та діяльності»[16, 91-97]. Ще однією працею, яка
фрагментарно описує облогу як одну з військових подій 1649 р., є книга відомого
українського історика Івана Крип’якевич «Богдан Хмельницький»[7, 100-107].
Отже, ми бачимо, що питання облоги Збаража досліджується. Нашим завдання є
прослідкувати висвітлення даної події своєрідними видами джерел, зокрема козацьким
літописам XVII – XVIII ст., які окрім цінності як пам’ятки української мови та літератури,
містять достатньо фактичного матеріалу; та надбаннями усної народної творчості та
літературними зразками. В той час як українські народні пісні чи історичні романи, які тут
розглядатимуться, більш образно створюють саму атмосфери того, що відбувалося під
Збаражем влітку 1649 р.; літописи та хроніки, які складають перший блок джерел,
подають більш суху фактичну інформацію. І. Франко, закликаючи вивчати зразки
козацького літописання насамперед як літературні твори, зазначав, що це «було явище
дуже цінне, здібне будити запал у широких масах народу, аж у ХІХ віці ми побачили його
значення для національного відродження і формування наших політичних ідеалів»[5, 394].
Так, у Львівському літописі, упорядкованому та скомпонованому вірогідно
Михайлом Гунашевським, достатньо докладно, народною мовою описано події
національно-визвольної війни під проводом Богдана Хмельницького починаючи від 1648
р. та закінчуючи умовами Зборівського договору.

6. 6
Гунашевський, виходець з дрібної української шляхти, військовий канцелярист, в
поданні інформації притримувався повстанської сторони, виступаючи проти шляхетсько-
польської сваволі, засуджував зрадників рідної землі та батьківської віри. Наприклад,
Єремію Вишневецького у літописі прозвано «з руського покоління лях»[3, 181]. Саме те,
що це фактично пам’ятка ідеології повстанців, і є головною цінністю твору. Про саму
облогу Збаража автор пише, що «Уступили ляхи аж под Збараж місто і окопалися
потенжне, а козаки за ними здалека, чекаючи конца посту Петрова.»[3, 181].
Про оточене польське військо під проводом Вишневецького у літописі зазначено:
«… окопавши їх на шесть миль вшир, коло них стоячи з ордами, стерегли їх през неділь
п’ять, аж от голоду і страху поздихали сами. Мало що їх позосталих безоружно вишли на
піших ногах і достиховали по дорозі і по містах.»[3,181].
Ще одним джерелом є «Хмільницький літопис», який поряд з Львівським
відносять до місцевих літописів. Автор цього твору, православний міщанином з
Хмільника, подає цікаві відомості про облогу Збаража. Наприклад щодо чисельності
повстанської сторони: «… козаковъ было по пять кроть сто тисячей, а татаръ съ царемъ
ганомъ и беемъ было по три кроть сто тисячей»[22, 80] та про становище в становище
оточених поляків: «Хлебъ одинъ былъ по 6 золотыхъ, по пять, а гарнецъ пива по 4
золотыхъ. Кони ели не толко худые хлопы, але и панове.»[22, 81]. В творі проявилося
неоднозначне ставлення автора до самих військових подій. Так важке становище та
величезні втрати поляків під Збаражем він визначає, як відплату за пригнічення
українського народу: «Будутъ памятати тую експедицею въ Збаражъ мести!»[22, 81]. З
іншої сторони у творі зазначено і про шкоду, яку завдали союзники козаків татари
мирному населенню: «…гетманъ, заразъ отъ Збаражъ места отступилъ. Безчисленное
множество местъ барзо великихъ татаре съ козаками повыймали и шкоды незличоныи
починили; въ Литву ажъ засягли. Не душечка загинула, не душечка тежъ и въ орду
пошла!»[22, 81].
У «Літописі Самовидця» одному з найдостовірніших історичних джерел XVII ст.
також подані відомості про облогу Збаража, яку автор називає «война Збаражская року
1649»[10, 56]. Автором даного твору був імовірно Роман Ракушка-Романовський,
генеральний підскарбій за часів І. Брюховецького. Твір написаний під впливом
побоювання поміркованого крила повстанців, до якого належав автор, антифеодальних
виступів черні. Також, засуджується військовий союз козаків з татарами і як доказ цього
наводяться наслідки розгулу останніх на теренах України: «… людей татаре в неволю
побрали, и козаки маетность побрали, и міста значніе спустіли.»[10, 58-59]. У літописі не
забуто і про становище польських оборонців. Так, тут сказано: «На которих барзо трудно
было, же мусіли стерво їсти, а и того мало было, бо собак и кошок виели.»[10, 58-59].
Ще одним зразком так званого «козацького літописання» є твір Григорій
Граб'янка, випускника Києво-Могилянської колегії, гадяцького полковника, а пізніше
судді. Літопис має компілятивний характер. Автор використовував багато джерел,
зокрема твір польського хроніста Самуїла Твардовського «Громадянська війна»,
«Кройніку о земли Полской» Ф. Софоновича, Літопис Самовидця тощо. Загалом, виклад
інформації обмежений у фактичності, а має вигляд літературної обробки історичних
подій. Досліджуючи добу козаччини Михайло Грушевський високо оцінював цю роботу.
«Тут, - писав Грушевський, - найяскравіше і найповніше відображено погляди і
сподівання своєї кляси...» [19, 208].
Автор притримувався прокозацьких позицій, восхваляючи військовий та
політичний таланти Хмельницького, приближаючи його до образу ідеального полководця
та державного діяча. Окрім цього Граб’янка наполягав на тому, що це була визвольна
війна українського народу проти іноземних загарбників, підкреслюючи звитягу козаків.
Як зазначав автор, його завданням є поширення героїчного минулого серед простого
народу, щоби не була забута «бессмертная слава»[6, 10].
Також, у літописі використано багато діалогів та словесних перепалок, якими
Граб’янка не лише доказав свій літературний та ораторський хист, а й відобразив

7. 7
ставлення козаків до обложенців: «… козаки, придаючи болшого бідним обложенцям
утраплення досадами ляхов уражаху, мовячи: «Ото вам, ляхи, очковоє, роговоє, оренди,
ставщизни, панщини, пересуди і сухомельщизни? А докуль будете кунтуші по шанцях
марати, понеже то наші, будучи ви і самі уже ясир татарам голодним, а до тих пор
удержуетеся; а видіте, як по стройной музиці козаки дудку вам заграли?»[9, 39]. Граб’янка
описує всі перипетії облоги Збаража, звертає увагу на особливості тактичних дій обох
сторін, надає перелік прізвищ загиблих польських магнатів, наприклад: «Тамо убієно
значальніших от лядського війська - Збройзського, Сєраковського, Сваршевського,
Цеглинського, Злоцького, Держка, Галаїла, Подгородинського і іних многих…»[9, 38].
Важливе значення посідає хроніка ігумена київського Золотоверхого
Михайлівського монастиря ієромонаха Феодосія Софоновича, ректора Києво-
Могилянської колегії «Хроніка літописців стародавніх», одна з перших узагальнюючих
праць з історії українського народу. Подіям національно-визвольної війни присвячена
третя частина праці «Кройніка о землі Полской». Софонович
не давши поля, заперлися в Збаражю»[17, 83]. Як представник православного
віросповідання автор засуджував церковну унію, окатоличення місцевих магнатів. Тому
часто у тексті притаманне тяжіння до зображення війни як релігійної боротьби. Попри
постійні обстріли гранатами та горщиками з кип’ячою смолою, що проводилися козаками,
другим ворогом обложених був голод. Так, у хроніці відзначалося: «Не давши поля
козакомъ, поляки заперлися вь Збаражью, чатами выпадаючи, где ихь Хмелницкиї през
шестъ неделъ добывал и там заперлъ, же ниотколъ не могучи живности мети, ели иншиї
стерво, и з голоду много умирало»[17, 83].
В народній пісенній традиції облога Збаража також знайшла своє відображення.
Адже очевидці смертей та жахіть національно-визвольної війни не могли залишитися
осторонь від цих подій. Одним з видів народної творчості стали пісні на спомин загиблих
героїв.
Так, під час облоги Збаража 26 (28) липня або 6 серпня загинув один із старшин
козацького війська, легендарний Станіслав Морозенко (Морозовицький). Вихідець з
шляхетського роду православного віросповідання, імовірно Галичини; високоосвічена
людина ( навчався в Ягелонському університеті Кракова та Падуанському університеті
Італії), яка вільно володіла польською, французькою, німецькою та латинською мовами;
брав участь у битвах під Жовтими Водами та Пилявцями. Морозенко користувався
повагою серед простих козаків. Так, очевидець Збаразької облоги, польський шляхтич
зазначав, що «дуже жалувала його чернь»[11, 13]. Та не лише козацтво горювало через
смерть свого побратима, скорботу за гідним сином своєї батьківщини весь український
народ відобразив у пісні:
«Ой Морозе, Морозенку,
Ти славний козаче!
За тобою, Морозенку,
Вся Вкраїна плаче!»[11, 13]
Зображення тягот обложених поляків, зокрема нестачу продовольства, подано в
багатьох фольклорних зразках. Правда, автори тогочасних українських пісень та
історичних віршів часто в саркастичній манері описували ці події. Так, в одному
історичному вірші, розміщеному в Літописі Граб’янки читаємо:
«Победу над ляхами нося Украине,
Которых голод под Збаражем без числа нине
Зличить хиба той, кому там здарилось быти,
Где и найболшый пан мусил головою наложити.
Що ж слуги и войско грошовеє

8. 8
Тужитимуть все ляхи веселлє Зборовеє.»[20]
Ще одним зразком народної творчості є пісня «Ой, що то за хижка», в якій
проявилося глузливе та зневажливе ставлення до обложених поляків у Збаражі:
«Ой, що то за хижка там на виріжку:
Пане Вишневецький, воєводо грецький,
Та виведи танчик понімецьки...
Під тою хижкою пани сиділи.
Пани сиділи, собак лупили
Ножі поломили, зубами тягали.»[21, 109]
Також, в українських народних піснях знайшло своє відображення і масове
поневолення простого народу татарами, які після Зборівської угоди поверталися у степи.
Як пише в своїй історії Микола Аркас провину за грабунки, віддання в ясир, що чинили
колишні союзники козаків, українське населення поклало на Богдана Хмельницького. Ці
почуття вилилися в словах іншої народної пісні:
Бодай тебе, Хмельниченьку, перва куля не минула,
Що велів Орді брати дівки й молодиці![2]
У іншому літературному жанрі – історичному романі – Збаразькі події 1649 року
також знайшли своє образне відображення. Так, в історичному романі польського автора
Генріка Сенкевича «Огнем и мечем», першому романі з «Трилогії», що був надзвичайно
популярний серед читачів ще з часів його появи у кінці XIX ст., на фоні козацько-
польського протистояння 1648 - 1654 рр., детально описана облога Збаража. Відомий
український дослідник В. Антонович у своїй критичній статті «Польско-русские
соотношения XVII в. в современной польской призме ( По поводу повести Г. Сенькевича
«Огнем и мечем»)»[1, 107-135] навів переваги та недоліки цього твору. Так, автор
відмічає, що для написання роману було опрацьовано матеріал задля зображення епохи в
цілому та фактичні помилки як такі відсутні. Але, Сенкевич зображає Польщу першої
половини XVII ст. як ідеальний державний організм, який завдяки шляхетському стану
несе цивілізаційний промінь дикунам та варварам козакам-русинам.
Також, ідеальним політичним діячем постає Ярема Вишневецький. І на фоні
цього бачення під час зображення облоги Збаража автор описує епізод, коли козаки при
самому лише вигляді князя тремтять та кидають зброю додолу. Порівнюючи його з левом
Сенкевич зі зверхністю оповідав, що «Да, Хмельницкий рядом с ним бледнел не только в
глазах хана и татар, но и в глазах собственного народа, и видел гетман, что должен
захватить Збараж, иначе чары его рассеются, как сумрак перед рассветом, видел, что
должен растоптать сего льва – иначе сам погибнет.»[15, 379]. Отже, при опрацюванні
цього роману потрібно враховувати необ’єктивність Сенкевича та його схильність до
перебільшування та викривлення подій і характерів героїв.
Одним з центральних сюжетів роману «Огнем і мечем» є розповідь на основі
польської легенди про героїчний подвиг поляка, який вирвався з оточеного Збаража та
привіз королю відомості про скрутне становище оточених. Відомості про цю подію ми
можемо почерпнути з листа до Ватикана папського нунція при польському дворі Іоанна
Торреса , архієпископа Андріанопольського від 14 серпня 1649 р. Зокрема там йдеться:
«…Он принес Е. В-ву письма, подписанные большинством осажденных офицеров,
которые уже знали о самоличном движении короля; (в письмах сообщается), что
(осажденные) имеют еще съестных припасов по крайней мере на шесть дней, но что
количество снарядов (monitioni) у них не весьма достаточное; что лошадям, вследствие
недостатка травы, они дают жареное мясо быков, изрубленное в кусочки и смешанное с
мукой. Е. В. восьмого числа посадил (на коней) также пехоту, и шел день и ночь, чтобы
прийти внезапно на помощь осажденным и атаковать врага в трех местах;…»[8, 140]. За
даними з деяких інших джерел, як зазначає Мицик, цей польський шпигун Скшетуський

9. 9
або Скретуський, який скористався чисельними випадками втечі з обложеного Збаража,
був руського (українського) походження[11, 12].
Справедливо буде зазначити, що Антонович, як один з тих хто своєю діяльністю
формував українську національну свідомість, досить суб’єктивно поставився до твору
Сенкевича. Адже, не варто забувати, що головним завдання для себе автор роману
«Вогнем і мечем» вважав підняти патріотично-моральних дух польської нації через
ментальне повернення до героїчного історичного минулого. І, як зазначав у своїй статті
Ростислав Радишевський це своє завдання Сенкевич виконав: «Його [Сенкевича]
історичні картини виходили настільки переконливими для польського читача тому, що
були відображенням не стільки і не тільки минулого, а насамперед національної
історичної свідомості.»[14, 11].
Ще одним історичним романом, в якому описуються події національно-
визвольної війни є твір Івана Нечуй-Левицького «Князь Єремія Вишневецький». Та на
противагу роману Сенкевича сюжет цього твору відображає «перевертня»
Вишневецького на тлі боротьби українського народу проти польського пригноблення.
Автор прослідковує еволюцію змін у характері, ментальності, національній свідомості у
нащадка давнього та славетного українського роду.
Через військову діяльність Вишневецького у творі відображена і облога Збаража.
Слід зазначити, що подій викладені послідовно та містять багато фактичної інформації,
уподібнюючи розповідь до хроніки. Для написання історичного роману автор
використовував праці українських істориків, зокрема В. Антоновича, О. Левицького, а
також козацькі літописи XVII – XVIII ст.
Тому не дивно, що у творі ми знаходимо багато відомостей з козацьких літописів,
які ми розглянули вище. Зокрема, в Нечуя-Левицького знаходимо розповідь про
глузування козаків та селян над польськими шляхтичами, що опинилися в облозі: «А коли
ви, панове, будете одбирати чинш на Україні?... Чом оце ви не згадуєте нам – на яку
панщину? Годі вам уже держатись!... Того вам наробили різні здирства, як оте очкове,
панщина та сухомельщина. От тепер козаки добре вам заграли в дудку!»[13, 360]. Подібну
інформацію знаходимо у літописі Граб’янки.
Також, подібно до того ж таки літописи, у романі автор оповідає про хитрість
Вишневецького з листом, нібито присланим з ворожого табору стрілою з інформацією про
королівські війська, які спішать на допомогу оточеним під Збаражем. Як зазначає Нечуй-
Левицький: «Ту штуку вигадав сам-таки Вишневецький»[13,362] для піднесення
морального духу польської шляхти. Тому, незважаючи на те, що цей роман є фактично
противагою твору Сенкевича, для нас важливим є хронологічність та детальність
описання облоги Збаража.
Отже, загалом шеститижнева облога Збаража знайшла своє відображення у
літописних зразках XVII – XVIII ст. та літературних їх інтерпретаціях. У її очевидців та
сучасників залишилося амбівалентне бачення та сприйняття цієї події. Адже, з однієї
сторони потрібно зазначити, що це була одна з найвизначніших військових битв за період
національно-визвольної війни під проводом Богдана Хмельницького. Та, з іншої сторони,
через призму людських втрат і моральне розуміння того, що польське військо все таки
витримало облогу, події під Збаражем можна визначити як одну з найважчих сторінок
Хмельниччини.
У козацьких літописах, які тут виступали джерелами, облога Збаража зображена
через призму світоглядного сприйняття, соціального походження, віросповідання їх
авторів та міститься виклад з повстанської сторони. Загалом, вони, як вихідці з
українського народу, православні за віросповідання, підтримували боротьбу проти Речі
Посполитої, що відобразилося в зневажливому відношенні до польської сторони. Та
фрагментарно, зокрема в Хмільницькому літописі, автор об’єктивно засуджує поводження
з мирним населенням союзників козаків – татар.
В народній традиції, зокрема в таких українських піснях як «Ой Морозе,
Морозенку», «Победу над ляхами нося Украине», «Ой, що то за хижка» облога Збаража

10. 10
відображена з погляду простого народу, який в деякій мірі зневажливо та саркастично
ставився до становища обложених поляків. Та з іншої сторони, горе завдане свавіллям
союзників козаків татар також проявилося в народній творчості, наприклад, в словах
української пісні «Бодай тебе, Хмельниченьку».
Образне відображення облоги Збаража ми знаходимо також і в таких історичних
романах як «Вогнем і мечем» та «Князь Єремія Вишневецький». Це два ідеологічно
антагоністичні твори. Так, Генрік Сенкевич, створивши ілюзію державотворчої
досконалості Речі Посполитої першої половини XVII ст. та образ ідеального політичного
діяча на прикладі Яреми Вишневецького, суб’єктивно ставиться до національно-
визвольної війни загалом. Тому, використовуючи фактичні відомості з роману, потрібно
не забувати про упередженість автора щодо козацтва, його ватажків тощо.
В літературному зразку авторства Івана Нечуй-Левицького створюється інша
картина сприйняття. Адже, базований на козацьких літописах цей твір не лише виступає
важливим джерелом з дослідження подій під Збаражем 1649 року завдяки своїй
хронологічності та детальності викладення, а й несе дух возвеличення козацтва та цілої
епохи, засудження зрадництва власного народу та своєї релігії на прикладі князя, того ж
таки Яреми Вишневецького.
Джерела та література:
1. Антонович В. Польсько-русские соотношения XVII в. в современной
польской призме (По поводу повести Г. Сенькевича «Огнем и мечем») // Моя сповідь:
Вибрані історичні та публіцистичні твори /Упор. О. Тодійчук, В. Ульяновський. Вст. ст. та
коментарі В. Ульяновського. - К: Либідь, 1995. - 107-135 с.
2. Аркас М. М. Історія України-Русі / Вступне слово і комент. В. Г. Сарбея: 2-
ге факс. вид. - К.: Вища шк., 1991. - 456 с.; Третє видання. – Вінніпеґ: Видавець З.
Кондратюк, 1967 // Exlibris: українська електронна бібліотека < http: //
exlibris.org.ua/arkas/index.html>.
3. Бевзо О.А. Львівський літопис і Острозький літописець. - К: «Наукова
думка»,1971. - 197 с.
4. Джерела з історії Національно-визвольної війни українського народу
середини XVII ст. - Дніпропетровськ: ВПОП «Дніпро», 1996. - 262 с.
5. Дзира І.Я. Українське літописання у науковій спадщині І.Я. Франка //
Проблеми історії України ХІХ – початку ХХ ст. / НАН України. Інститут історії України. -
Київ: Інститут історії України, 2010 р. - Випуск ХVIІ. - 390-410 с.
6. Ковальский Н.П., Мыцык Ю.А. Украинские летописи // Вопросы истории. -
1985. - №10. - 81-94 с.
7. Крип’якевич І.П. Богдан Хмельницький / Відп. ред. Ф.П. Шевченко, І.Л.
Бутич, Я.Д. Ісаєвич. - 2-е вид., виправлене і доповнене. - Львів: Світ, 1990. - 408 с. (
«Пам’ятки історичної думки України»)
8. Лист папського нунція про порятунок збаразьких обложенців / В. В.
Страшко // Архіви України. - 2010. - № 1. - 138-140 с.
9. Літопис гадяцького полковника Григорія Грабянки / Пер. із староукр. Р.Г.
Іванченка - К.: Т-во «Знання» України, 1992. - 192 с.
10. Літопис Самовидця. Видання підготував Я. І. Дзира. - Київ: «Наукова
думка», 1971. - 208 с.
11. Мицик Ю.А. Облога Збаража (1649 р.): відоме і невідоме. // Український
історичний журнал. - К., 2008, №5. - 15-38 с.
12. Мицик Ю.А. Облога Збаража // Історичний календар’99. - К., 1998. - С. 223-
226.
13. Нечуй-Левицький І.С. Князь Єремія Вишневецький. – Донецьк: ТОВ «ВКФ
«БАО», 2011. - 416 с.

11. 11
14. Радишевський Р. Література та історія в романі «Вогнем і мечем» Генрика
Сенкевича // Філологічні дослідження // Українська полоністика. Вип. 2, 2005. - 132-148 с.
15. Сенкевич Г. Огнем и мечом. - М: АСТ, Астрель, 2010. - 424 с.
16. Смолій В.А., Степанков В.С. Богдан Хмельницький: Хроніка життя та
діяльності. - К.: Наук. думка, 1994. - 262 с.
17. Софонович Ф. Хроніка з літописців стародавніх / АН України, Археограф,
коміс., Ін-т укр. археографії, Ін-т історії України. Підготовка тексту до друку, передмова,
комент. Ю. А. Мицика, В. М. Кравченка. - К.: Наук. думка, 1992. - 336 с. (Пам'ятки укр.
літописання).
18. Стороженко І.С. Богдан Хмельницький і воєнне мистецтво у Визвольній і
українського народу середини XVII ст.: Книга перша: Воєнг 1648-1652 рр.: Наукове
видання. - Дніпропетровськ: Вид-во J. 1996. - 320 с+3 вкл.
19. Тельвак В. Козацьке літописання у працях Михайла Грушевського //
Дрогобицький краєзнавчий збірник. Збірник наукових праць / 2003, - Вип. VII. - 205-214 с.
20. Українська поезія кінець XVI - середина XVII ст. //Упорядники В. П.
Колосова, В. І. Крекотень, М. М. Сулима. - Київ: «Наукова думка» (Пам’ятки давньої
української літератури). - 1978, 1992.// < http: // litopys.org.ua >.
21. Українські народні думи та історичні пісні. /Упорядники: П. Д. Павлій, М.
С. Родіна. М. П. Стельмах. Видавництво Академії наук Української РСР. - Київ, 1955. -
700 с.
22. Хмельницкая летопись // Летопись Самовидца по новооткрытым спискам /
Под ред. О. И. Левицкого. - К., 1878. - 77-81 с.
23. Kubala L. Szkice historyczne. – Lwow; Warszawa, 1923; Fras L. Oblezenie
Zbaraza w 1649 r. – Krakow, 1932.
УДК 9.929
Брегін О. Б.
науковий співробітник
НЗ «Замки Тернопілля»
«КІНДРАТ БУРЛЯЙ – ВОЇН І ДИПЛОМАТ КОЗАЦЬКИХ ЧАСІВ»
У доповіді розглядається військові та дипломатичні дії одного із найближчих
сподвижників Богдана Хмельницького.
Ключові слова: Бурляй, державний діячі, полководець, війна.
У численній генерації талановитих державних діячів та полководців, яких піднесла
на гребінь суспільно-політичного життя в Україні Національно-визвольна війна середини
ХVІІ ст., й які уособлювали собою її багатогранну і суперечливу сутність, особливе місце
належить найближчим соратникам Богдана Хмельницького, що стояли біля джерел
великої справи та вірою і правдою служили гетьманові на тернистому шляху розбудови
української козацької державності. До діячів останньої категорії слід віднести і Кіндрата
Бурляя, котрий від початку був одним з найдовіреніших прибічників Б. Хмельницького,
призначався на високий уряд полковника та принаймні двічі виконував дуже
відповідальні дипломатичні доручення.
Стосунки Б. Хмельницького з К. Бурляєм своїми коріннями сягають середини 30-х
рр. XVII ст. В ранзі козацького ватажка, він здобув повагу і популярність .серед січового
товариства вже під час першого морського походу до турецьких берегів. Відомо, що,
сформувавши в 1624 р. флотилію бойових чайок, К. Бурляй повів її до Синопа і, після
запеклого штурму, зумів оволодіти цією фортецею. Попередньо знищивши кілька
ворожих суден, що прикривали підхід до неї. Подібні рейди через Чорне море до
османських берегів завжди обростали легендами, оскільки Синоп, нарівні з Трапезундом
та Кафою, був одним із центрів торгівлі невільниками. Отож головна мета походу К.

12. 12
Бурляя, як і його попередників та наступників, полягала саме в тому, щоб, нагнавши жаху
на турків, визволити якомога більше своїх земляків, турецьких бранців. І козацький ватаг
К. Бурляй з цією місією справився - повернувся на Січ у славі, з великими трофеями і
сотнями врятованих християнських душ.
З осені 1638 р. доля обох — на ієрархічно суміжних адміністративних посадах у
Чигиринському козацькому полку, в зв'язку з чим логічно було б припустити походження
К. Бурляя з Чигириншини -або найближчої до неї округи. Після ухвалення Ординації 1638
р. під час опису реєстровиків на козацькі уряди К. Бурляй отримує посаду отамана при
одному із сотників полку.
Тяжкі наслідки останнього перед Національно-визвольною війною збройного
протиборства з Польщею, як відомо, підштовхнули українське козацтво до масового
переселення на простори майбутньої Слобожанщини, до остаточного перенесення акценту
з традиційних морських походів через /Дніпро-вський лиман на військові операції з
теренів Дону, а також до інтенсифікації розбійницького промислу на слабо залюднених
землях поміж московським прикордонням та Доном. Саме діяльність на окреслених
напрямах стає по суті єдиною віддушиною для пригнобленого вдома з усіх боків
козацтва.. Перебування Азова у козацьких руках з червня 1637 р. по травень 1642 р., до
чого запорожці доклали неабияких зусиль, робило вихід до моря вільним. Українське
козацтво, що вже із середини XVI ст. розглядає Дон як запасний шлях до моря, тепер
повністю зосереджується на використанні сприятливої нагоди. Азов стає опорним
пунктом для здійснення акцій проти му-сульманських сусідів.
В зв'язку зі спільними походами постає у джерелах і К. Бурляй. Власне, він іде
протореним шляхом. З Доном були тісно пов'язані такі непересічні постаті як отаман
Шило, І. Сулима, Т. Трясило. Безпосередньо перед К. Бурляєм морський похід донських
козаків очолював один з ватажків повстання 1637-1638 рр. Д. Гуня (1640). У 1642 р.
спільним походом керував колишній реєстровий полковник, учасник цього ж повстання
Іван Боярин. Генерацію майбутніх соратників Б. Хмельницького, окрім самого К. Бурляя,
репрезентував І. Богун. Розбійництвом на прикордонні займався й С. Забуський.
Коли К. Бурляй з'явився на Дону, достеменно невідомо. Але в липні 1640 р. він
слідом за Д. Гунею очолив черговий морський похід донських козаків, що саме по собі
аргументовано свідчить про визнання сучасниками його військових здібностей. Доволі
детальні відомості про цю акцію повідомляли до Москви валуйський воєвода Федір
Голенишев-Кутузов та його воронезький колега Мирон Вельямінов. У свою чергу вони
спирались на свідчення вихідців з Азова — відповідно донського козака Андрія Федорова
і сина боярського Тимолу Каширинова.
Похід розвивався за сценарієм, котрий нагадував перебіг походу, шо ним керував
Д. Гуня. Двадцять шість чи сім козацьких човнів (з Д. Гунею було двадцять три)
вибралися з Азова й безперешкодно дійшли до Керчі. А там на них чекала турецька
флотилія, напевне, та сама, яка перед цим перегородила шлях Д. Гуні. Не в змозі
пробитись до Чорного моря, а також через зрозуміле небажання братися до бою зі значно
численнішим противником К. Бурляй вирішує відступити обхідним маршрутом «по
черкесской стороне подед берег к черкесскому берегу к Темрюку». Але поблизу Темрюка
козаків наздогнали тринадцять передових катарг. Розгорівся бій, котрий тривав з полудня
до вечора. Опісля, в нічній темряві, козаки спробували непомітно зникнути. Проте на
ранок виявилося, що слідом за ними прямувало п'ятдесят шість катарг. Перспектива нової
сутички, звісно, не віщувала козакам нічого втішного, й К. Бурляй вдається до хитрого
маневру, спрямовуючи козацьку флотилію до гирла річки Чорна Протока. Далі флотилія
рухається цією річкою. Яничари відповідно припиняють погоню. Через два дні втікачі,
залишивши човни, вирушають пішки ногайським степом до Азова. За дев'ять днів, 25
липня, вони дісталися фортеці.
У подальшому слід К. Бурляя губиться на довгих сім років. А в 1647 р. він разом з
іншими найближчими однодумцями тоді ще чигиринського сотника Б. Хмельницького
готує повстання, яке планувалося розпочати в листопаді під час походу О.

13. 13
Конєцпольського на татар. Але втілити цей задум у життя не вдалося. Невдовзі бачимо К.
Бурляя в епізоді визволення Б. Хмельницького з-під арешту, котрий за наказом О.
Конєцпольського був накладений С. Кричевським. Спільно з Ф. Вешняком і Токайчуком
К. Бурляй доклав зусиль до того, щоб схилити С. Кричевського до відміни арешту. З того
часу доля К. Бурляя остаточно поєднується зі справами майбутнього «володаря України».
Слід погодитися з твердженнями Крип'якевича, що К. Бурляй входив до числа тих 300 чи
500 чоловік, які відправилися на Запоріжжя разом з Б. Хмельницьким. До такого висновку
спонукають наступні міркування. По-перше, отаман так би Мовити «засвітився» перед
польською адміністрацією у своїй нелояльності через безпосередню причетність до
визволення Б. Хмельницького; тому перебувати на волості далі з огляду на тодішні
вибухові обставини означало накликати на себе реальну небезпеку. По-друге, зважаючи
на кількість вихідців, навряд чи поза їх колом міг опинитися хто-небудь з найближчого
оточення Б. Хмельницького: принаймні таких випадків джерела не фіксують.
Відтак К. Бурляй перебуває у вирі подій і входить до мозкового центру
антипольського руху й, окрім всього, користуючись особливою довірою, належить до
кола тих, на кого міг твердо обіпертися гетьман. Недарма ж останній використовує його в
найвідповідальнішій акції — врегулюванні стосунків з татарами. Достатньою мірою
орієнтуючись в особливостях внутрішніх відносин у Кримському ханстві, враховуючи
практику вторгнень кримчаків на українські землі, автономність ногайської політики,
зрештою показовий досвід першого козацько-татарського союзу 1624-1629 рр., Б.
Хмельницький добре розумів необхідність підтримувати стосунки з татарами — властиво
з Бахчисараєм та окремо з Ногайською ордою. В світлі пізніших заходів гетьмана на
кримсько-ногайському напрямку скупа інформація щодо лютневих переговорів
українських послів з перекопським мурзою Тугай-беєм виглядає переконливою для
відповідних суджень. А К. Бурляй якраз очолював посольство до мурзи. Переговори
закінчились успіхом. Тугай-бей у квітні вирушить в Україну.
Бурхливі події весни 1648 р. К. Бурляй зустрічає пліч-о пліч з Б. Хмельницьким й,
активно долучаючись до розбудови козацької державності, дістає уряд гадяцького
полковника. На цій посаді він заступає першого полковника Ярему Хмеленка,
перебування котрого на чолі Гадяцького полку було непевним. Останній взагалі зникає з
горизонту, очевидно, гине. Г. Грабянка називає К. Бурляя поміж полковниками, котрим
найбільше довіряє Б. Хмельницький. На уряді у Гадячі К. Бурляй пробув, мабуть, впритул
до ліквідації полку як військово-територіальної одиниці (приблизно осінь 1649 р.).
Козацький реєстр 1649 р. вже не фіксує присутність колишнього полковника в місті.
Нахил К. Бурляя до військової справи, вміння тонко орієнтуватись в оперативно-
тактичній обстановці та чітко виконувати накази командувача, а також особиста
хоробрість повною мірою проявилися під час битви під Збаражем (1649). У перший день
штурму козаки К. Бурляя завдали удару по слабшій ланці оборони ворога. Вони зайшли
від ставу, де фортифікаційні споруди ще не були завершені, й напали на угорську піхоту.
Зім'ятий ворог відступив, і К. Бурляй, захопивши вал, мав розвинути успіх далі. Але
ситуацію для польського війська врятувало свіже підкріплення, якому вдалося стримати
козаків та завдати їм чималих втрат. Полковник С. Мрозовський, що підійшов на
допомогу, застав підрозділ К. Бурляя вже відступаючим і не зумів виправити становище.
В даному бою полковник Бурляй був тяжко поранений.
Надалі К. Бурляй перебуває в Медведівській сотні. Через шість років знаходимо
його там на уряді сотника. Водночас випадіння з лав полкової старшини у даному разі
зовсім не означало відсторонення від найближчого оточення гетьмана. Бурляй
залишається впливовим соратником Б. Хмельницького, про що свідчить залучення його до
двох важливих дипломатичних місій.
23 березня 1653 р. з Чигирина вирушає посольство К. Бурляя й С. Мужиловського з
подвійним завданням — встановити зв'язок зі Швецією та залагодити українську справу в
Москві. Посольство споряджалося у нелегких обставинах. В Україні лавиноподібно
наростала психологічна втома від тривалої, виснажливої війни і неясності подальшої

14. 14
перспективи. Глухе незадоволення погрожувало знову вилитися у відкритий спротив, що
й станеться 10 червня у війську. Ускладнилася і зовнішньополітична ситуація. До
традиційної хисткості у відносинах з Кримом додалася напруга на молдавсько-тран-
сільванському фланзі, підсилена тактичними прорахунками гетьмана. Водночас Польща
готувалася до вирішального удару. В таких умовах необхідність якнайшвидшого влиття
свіжого морального струменя та отримання збройної допомоги від нового союзника
наростала з особливою невблаганністю. І виходячи з тодішніх реалій, а надто з асоціацій,
які викликали у широких верствах українського суспільства сусідні держави, перш за все
найімовірніші протектори — Туреччина й Москва, саме відкрита підтримка останньої
могла стати тим фактором, який би різко покращив морально-психологічний клімат в
Україні, не кажучи вже про спричинення крутої зміни військово-політичної ситуації
навколо Визвольної війни загалом. Відтак цілком виправдано, як тільки Польща поновлює
бойові дії, Б. Хмельницький засилає чергове посольство до Москви, на яке покладалися
великі надії.
З іншого боку, виразне в той час прагнення султана до втягнення України під своє
крило та поголоски про перехоплення у Польщі шведського посольства, що рухалося до
Чигирина, спонукають гетьмана використати ці чинники для захисту українських
інтересів не тільки в Османській імперії та Швеції, а й Москві. Про це свідчить густе
плетиво його зовнішньополітичних кроків і, зокрема, посольство К. Бурляя та С.
Мужиловського. З усього видно: за задумом Б. Хмельницького, українсько-турецьке й
українсько-шведське зближення, окрім впливовою самостійного значення, мали
підштовхнути незацікавлену в ослабленні своїх позицій в Україні Москву до рішучих дій.
І перед К. Бурляєм та С. Мужиловським ста-виться відповідне нелегке дипломатичне
завдання. А той факт, що поруч з визначним дипломатом, освіченим шляхтичем вибір у
такий відповідальний момент падає на К. Бурляя свідчить про певні інтелектуальні
здібності, апробований під час посольства до Криму дипломатичний хист і,
зрештою,особисту прихильність ідеї укладення військово-політичного союзу з Москвою.
Щоправда, В. Липинський стверджує, що К. Бурляй був приставлений до С.
Мужиловського з метою здійснення козацького «військового контролю». Проте навряд чи
це так. Адже в практиці формування Б. Хмельницьким керівного складу посольств не
спостерігається дотримування пропорції «шляхтич — козак» навіть у тенденції. До того ж
саме С. Мужиловський не потребував контролю, бо розглядався в Чигирині як надійний
дипломат, що неодноразово виконував доручення гетьмана (у Москві, Литві, Туреччині та
Криму). Здійснював він загальне керівництво переговорним процесом також у випадку,
що розглядається.
Посольство К. Бурляя і С. Мужиловського готувалося досить ретельно. Б.
Хмельницький намагався створити в Москві атмосферу найбільшого сприяння.
Збереглися його листи до ближніх бояр І. Морозова, І. Милославського, Г. Пушкіна. Він
також підготував для послів оптимальні відповіді на можливі запитання. Так, засвідчуючи
перед царем бажання гетьмана і Усього Війська Запорозького перейти під «високу
царську Руку», посли підкреслюють необхідність надання з боку Москви негайної
збройної допомоги проти Польщі. Водночас наголошують на прагненні Туреччини та
Криму прийняти Україну У підданство, але не забувають при цьому додати, що козаки під
турка чи татарина «итит не хотят». Аналогічну мету переслідувало прохання щодо
вільного пропуску до Швеції, яке мусило, по-перше, насторожити Москву; по-друге, дати
їй ясно зрозуміти про нові обрії гетьманської дипломатії. Сильним ходом було
акцентування уваги на прагненні не завдавати в стосунках зі Стокгольмом шкоди
інтересам Москви. Посли пропонували заслати з ними «в Свею от себя кого он, государь,
зволит, чтоб тому посланному о тех делех... было известно». Разом з тим документальні
джерела, шо відклалися внаслідок перебування посольства у Москві й супроводу К.
Бурляєм та С. Мужиловським московських послів до Чигирина, не дають підстав для
висновку про те, що «Бурляй як посол у Москві проявив себе палким прихильником
возз'єднання України з Росією». Ніяких особистих реверансів у бік Москви ні за К.

15. 15
Бурляєм, ні за С. Мужиловським не спостерігається. Вони лише дотримувалися
гетьманських інструкцій. Усі заяви були витримані в дипломатичному дусі. Не помітно з
їх боку й спроб виконувати московські доручення. Принагідно тут зауважити також
сумнівність віднесення К. Бурляя І. Крип'якевичем до промосковської партії в оточенні Б.
Хмельницького.
Реакція Москви була стриманою, але переломною для української справи. Цар
обмовився про поцінування «служби» гетьмана і його готовності визнати зверхність
Москви. Прийняти ж Україну під свою протекцію й оголосити війну Польші не поспішив,
традиційно покликавшись на Полянівське пере-мир'я. Однак вагомий тактичний успіх
посольства полягав у тому, що воно остаточно схилило Олексія Михайловича до
здійснення тиску на Варшаву з метою добитися польсько-українського замирення на
умовах Зборівського договору 24 квітня, а саме через два дні після офіційного прийому К.
Бурляя і С. Мужиловського, споряджається з відповідний наказом посольство до Польші.
Отже, Москва розпочала рух у бік відвертої підтримки України.
В цьому сенсі певний вплив мали вміло розіграні турецька та шведська карти.
Московські дипломати вимушено говорила відкритим текстом про свою незацікавленість
у шведсько-українському зближенні й можливому посередництві Стокгольма щодо
відносин з Польшею. Відмова пропустити посольство до Швеції мотивувалася тим, що
вже «посланы от государя к королю послы... и толко у государевых великих послов о
миру згода будет, ино им в Свею не по что ехать» . Позитивне для України навантаження
несла також наступна фраза: «А будет згоды не будет, ино в то время и в Свею
перепустят». Москву насторожив і стан українсько-турецьких відносин, що вилилось у
занепокоєння, яке чітко простежується за наказами послам до Польщі та України. Обидва
посольства мали вивідувати «турецькі вісті» щонайретельніше. Власне, ухвала про
відправлення до Чигирина чергових московських послів має бути теж віднесена до
безсумнівних заслуг українських дипломатів.
Місія К. Бурляя й С. Мужиловського, таким чином, дістає продовження.
Супроводжуючи царських послів А. Матвеева та І. Фоміна, вони не припиняють захищати
українські інтереси. Зокрема, С. Мужиловський ущипливо звинуватив Москву у тому, що
справжня причина відмови пропустити посольство до Швеції полягала в обізнаності царя
про напругу, що саме виникла між Україною і придунайськими князівствами. Кількома
днями пізніше він разом з К. Бурляєм, завуальовуючи справжній стан українсько-
турецьких відносин, говорив про ймовірність війни, в якій союзником козаків
виступатиме кримський хан, але основна надія покладається на царя. Ще раз К. Бурляй
з'являється на дипломатичній ниві у 1655 р. й знову в зв'язку з шведською проблемою,
котра тепер у нових військово-політичних умовах набуває для України першорядної ваги.
Прикметно, що Б. Хмельницький саме Бурляю доручає бути своїм повноважним послом
та супроводжувати до Швеції мандрівного абата Данила, який перейшов тоді на
українську дипломатичну службу. Але на заваді знову стала Москва, вдруге не
пропустивши українське посольство до Стокгольма. Вона відверто не бажала шведсько-
українського зближення, слушно вбачаючи в ньому серйозну загрозу своїм
анексіоністським планам щодо України. Цар закидає Б. Хмельницькому «непристойність»
підтримування стосунків зі Швецією.
Спроба супроводу абата Данила — останній епізод, у якому відомі на сьогодні
джерела згадують К. Бурляя. Подальша доля цього одного з найперших і найближчих
соратників Б. Хмельницького невідома. Його слід зарахувати якщо не до когорти діячів
першої величини, то, безперечно, до числа осіб, на яких випав основний тягар практичної
організації національно-визвольного руху в Україні.
Список літератури
1. Брехуненко Віктор. Дем’ян Лисовець//Полководці війська Запорозького. Історичні
портрети.-Київ, 1998. –книга 1. = с.199-212.29.

16. 16
2. Енциклопедія історії України: В 10 т. / Редкол.: В. А. Смолій (голова) та ін. — К. : Наук.
думка, 2003 —
Т. 1 : А—В. — 2003. — 688 с. : іл.— С. 412.
3. Український Радянський Енциклопедичний Словник: В 3-х т. / Редколегія: …
А. В. Кудрицький (відповідальний редактор) та ін.— 2-ге вид.— К.: Голов. ред. УРЕ,
1986 — Т. 1. А — Калібр. 752 с.— С. 233.
4. Проблема періодизації історїї українського козацтва у працях М.Грушевського //
Український історик. - 1991/1992. - №ХХVІІІ/ХХІХ. - С.229-234.
5. Стосунки донського та українського козацтв як чинник кримсько-козацького союзу 1624-
1629 рр. // Наукові записки. Збірник праць молодих вчених Інституту української
археографії та джерелознавства ім. М.С. Грушевського. - 1999. - №4. - С.67-82.
6. Дон у долі ватажків українського козацтва: І.Сулима, Т.Трясило, Д.Гуня, К.Бурляй,
І.Богун // Пам'ять століть. -2000. - №3. - С. 87-92.
7. Проблема причетності українських козаків до генези донського козацтва в історіографії //
Південна Україна ХVІІІ-ХІХ ст. “Записки науково-дослідної лабораторії історії Південної
України ЗДУ”. - Запоріжжя: “Тандем-У”,2000. - Вип.1 (7). - С.145-151.
УДК 9.929
Вельгій М.О.
молодший науковий співробітник
НЗ «Замки Тернопілля»
РОЛЬ ЙОСИПА ГЛУХА У НАЦІОНАЛЬНО-ВИЗВОЛЬНІЙ ВІЙНІ 1648-1657
РОКИ НА УКРАЇНІ
Життя та діяльність уманського полковника Йосипа Глуха до 1649 р. вкриті
суцільним мороком. Можна лише припустити, що він походив з козацького роду,
народився на Поділлі на початку XVII ст.
Полковник Йосип Глух належав до тих старшин козацького реєстру, що серед
перших приєдналися до козацько-повстанської армії Хмельницького. І далі виходило так,
що його полк, а згодом і корпус, з'являвся саме там, де було найважче, де була потрібна
особлива рішучість.
Глух – козацький ватажок, у 1648-1655 рр. полковник уманський, учасник битв
1649 р., разом із Богуном розбив Калиновського в боях під Вінницею навесні 1651 р., брав
участь під Батогом та у молдавському поході 1653 р., 1655 р. обороняв Умань від поляків.
Восени 1648 року Глух, після загибелі Івана Ганжі призначений уманським
полковником.
Оголосивши на початку 1649 року всенародну війну, польський король Ян-
Казимир дав зрозуміти і Хмельницькому, і полякам, що, на відміну від свого брата і
короля-попередника Владислава IV, він не має наміру й далі миритися з повстанським
рухом. І що ні про які поступки повстанцям вже не може бути й мови.
Під час облоги Збаража 1649 року полк Йосипа Глуха мав на сотні кілометрів
заглибитись у підвладну полякам територію і діяти, не сподіваючись жодної підтримки з
боку основних сил Хмельницького.
14 липня атаковано відділи Є.Вишневецького, яку здійснили на західному крилі
оборони уманський полк Й.Глуха у стороні Залужжя - Старого Збаража.
Завдання, що його покладав гетьман на полковника Глуха та його товаришів, автор
"Історії русів" сформулював так: "Втримати супротивника на його позиціях, поки це
можливо, а далі утруднювати йому рух на переправах через річки та по всіх дефілеях,
відступаючи завжди до головної своєї армії, що скеровує похід до міста Збаража, куди
заплановано прийти самому королеві з головним польським військом".
Глух та його хлопці тримали ворога на його позиціях справді "поки це було
можливо". І відступали потім, як було наказано. Втім, з доповіді І. Богуна на ім'я