1. НОВЕ в Сонячній системі
Головна астрономічна обсерваторія НАН України

2. Локальний пузир.
Позначено відомі
зірки
в сонячній околиці.
(Мал. із сайту
http://www.geocіtіes.com/)

3. Яка прекрасна Земля з космосу вночі

4. Основнi вiдомостi про Сонячну систему.
 За сучасними уявленнями Сонячна система включає в себе:
 Сонце,
 8 класичних планет (діаметри 4800-140000км, відстанi 0.4-39 а.о.)
 3-5 … карликових планет (Плутон, Кваоар, Седна …)
 57 супутникiв планет з діаметрами Д=100-5270 (Ганімед) км
 понад 100 супутників з діаметрами Д= 10-100 км
 відомо кілька десятків супутників з розмірами Д= 0,5-10 км
 > 70 тисяч відкритих на сьогодні (з Д=0.1-980 км) і мiльйони
поки що недоступних для спостережень астероїдiв,
 та кілька сотень комет, (які вже спостерігалися).
 За час роботи космічного телескопа Хаббла з 1993 року за
орбітою найдальшої планети Плутона відкрили ще > 600 нових
тіл з Д = 150 - 1700 км які складаються переважно із льоду Н2О
(Хмара Койпера).
 Седна – можливий об”єкт хмари Оорта.

5. Порівняльні розміри Сонця, планет Сонячної
системи і орбіт їх супутників.

6. Місце розташування 8777 астероїдів Головного
поясу за станом на опівніч 1 січня 2000 року.

7. Дані, отримані в ході спостережень
за найбільшим астероїдом
Головного поясу -
астероїдом Церера, дозволяють
припустити, що це небесне тіло
відноситься до категорії
“карликових” планет і має значні
запаси чистого водяного льоду,
схованого під зовнішньою корою.
Як добре видно на зображеннях,
отриманих за допомогою
орбітального телескопа Hubble,
Церера має кулясту форму і,
можливо, має диференційовану
внутрішню будову, коли більш щільне
ядро чітко відділене від порівняно тонкої зовнішньої мантії.
Що стосується запасів води, то, якщо хоча б чверть обсягу мантії приходилося
на водяний лід, то по своїх запасах води Церера можливо не уступає навіть Землі.
На думку Люсі Макфадден (Lucy A. MacFadden) з астрономічного факультету
Університету Меріленда, Церера - планетний ембріон, що зупинився у своєму
розвитку через вплив потужного гравітаційного поля Юпітера, що не дозволив їй
набрати потрібну кількість речовини, щоб перетворитися в “класичну" планету.

8. Наша перенаселена Сонячна система
• Близькземні
астероди
• Астероїди
Головного поясу
• Комети

9. "Сімейний портрет" найбільших астероїдів (діаметр більше 200 км). Показано їхню
форму й розміри в порівнянні з Марсом. Перед кожною назвою - номер астероїда.
Особливої уваги заслуговують подвійний астероїд (624) Гектор й "сімейний
портрет" Флори - група розташованих рядом дрібних астероїдів (лише п'ять із них
перевищують 30 км у діаметрі), серед яких і Гаспра - перший астероїд, знятий з
космічної станції. Навколо трьох астероїдів - Євгенії, Герміони й Камілли -
обертаються невеликі природні супутники.

10. 30 серпня 1992 р. було
відкрито перший астероїд
із так званого поясу
Койпера, розташованого
на відстанях від 40 до
приблизно 100
астрономічних одиниць.
Він отримав номер 1992
QВ1.
У березні 2000 року в поясі
Койпера був виявлений
об'єкт 2000 EB173, діаметр
якого оцінювався в 600 км.
28 листопада 2000 року
Роберт Мак-Міллан
зафіксував невідомий
об'єкт 20-тої зоряної
величини, з позначенням
2000 WR106. Його діаметр
оцінюють у 750-1000км
(900).

11. Зображені найбільші з відомих об'єктів
пояса Койпера. Всього їх зараз відомо >600

12. Населення пояса Койпера й хмари Оорта

13. В кінці 2003 р. відкрито астероїд, можлво, із поясу Оорта, з Д=1700 км.
В перигеї МП буде у 2075 р. на відстані ~76 а.о, а в апогеї - аж на 480 а.о.

14. Орбіта карликової планети Седна
Ескімоська богиня моря
Седна, на честь котрої
отримала своє ім”я
далека планета
2003 VB12.

15. Орбіти 100 найкрупніших астероїдів, що
перетинають орбіту Землі, показану
червоним еліпсом.

16. Земля, Марс і п'ять близькоземних астероїдів групи Аполлона.

17. Розподіл астроблем (“ран” від падіння крупних космічних тіл)
по поверхні Землі.
Видно, що найбільша їхня кількість виявлена
в краще вивчених районах.

19. Комета видима в Австралії, 2007 рік

20. Деяку роль в утворенні гідросфери й атмосфери,
можливо, також зіграли крижані ядра комет, що
падали на ранню Землю.

21. Після Тунгуської катастрофи.
 В 1908 році над Підкам”яною Тунгускою пролетів яскравий болід.
Вибухова хвиля поклала дерева на площі діаметром більше 100 км.
 Вчені не знайшли практично ніяких останків самого боліда. Швидше за
все, Тунгуський метеорит був кометою або невеликим (~30 м)
астероїдом, що врізався в Землю.

22. Астероїд Матільда 253 з відстані 1200 км. Знімок
було отримано з КА 27.06.1997 р.
На видимій частині астероїда видні численні
ударні кратери з размірами від 0,5 до 30 км. На
видимій поверхні є 5 кратерів з діаметром
більше 20 км (!).

23. Великий кратер астероїда Ерос

24. Сліди катастрофи
наТефії –
супутнику Сатурна

25. Наслідки катастроф
на супутнику Урана – Міранді.

26. Існує гіпотеза про “катастрофічне” утворення і
нашого Місяця.

27. У нас в Україні, у Вінницькій області, 430 млн. років
тому в результаті падіння невеликого астероїда близько 100 м у
поперечнику утворилося заглиблення, яке мало глибину 700
метрів і діаметр 4 х 10 кілометрів. Нині воно має назву
Ільїнецький кратер.
В 1851 р. професор Київського університету К.Феофілактов шукав у цих
місцях поклади горючих корисних копалин.
Вчених здивувало те, що мінерали мали незвичайну
форму — були ніби сплюснутими під дією величезного тиску. А
за кілометр від цього місця на поверхню виходила дуже крихка
порода, найвірогідніше, після впливу високої температури.

28. Удар КА по астероїду “ЕРОС”

29. ЗУСТРІЧ” КОСМІЧНИХ ТІЛ ІЗ ЗЕМЛЕЮ
 Щодня на Землю надходить від 100 до 1000 т неземної
речовини.
 Але тільки 1% від цієї кількості представлено великими уламками, що
мають можливість долетіти до її поверхні.
 Тобто, щодня на Землю падає від 1 до 10 т метеоритів(!).
Але падають вони переважно в місцях, де людина її не бачить (океани,
ліси).
 Якщо маса тіла невелика, то продовжується подальше зменшення
його швидкості до величини 50-150 м/с. З такими швидкостями на
Землю упала більшість метеоритів.
 Але при великій масі тіло не встигає ні згоріти, ні сильно
загальмуватися і тому зіштовхується з поверхнею з космічною
швидкістю. У цьому випадку відбувається вибух, викликаний
переходом великої кінетичної енергії тіла в теплову, механічну й інші
види енергії, а на земній поверхні утвориться вибуховий кратер. В
результаті значна частина речовини плавиться і випаровується.

30. Арізонський
кратер.
•Одним з найефектніших є кратер “Каньйон диявола”у штаті Арізона
(США).
•Його діаметр 1200 м, а глибина 175 м.
•Вал кратера піднятий над пустелею на висоту близько 37 м.
•Вік 5000 років. Він добре зберігся завдяки сухому клімату пустелі, що
оберігала його від ерозії.

31. Кратер Чиксулуб -
ударний кратер
діаметром 170 км на
узбережжі півострова
Юкатан у Мексиці, у цей
час схований осадовими
породами.
Він пов'язаний із
ударною подією, що була
65 млн. років тому, і
могла бути причиною
вимирання живих істот,
включаючи динозаврів.
Три чверті живих
істот, що населяли
Землю, загинули при
цій катастрофі. Від
холоду і голоду
вимерли динозаври,
літаючі ящери; у
морях зникло багато
риби і молюсків.

32. Незважаючи на фатальну
долю гігантських ящурів і
завалений деревиною берег
Нижньої Тунгуски, людство не
переймалося серйозно
астероїдною небезпекою аж
до 1994 року.
Тоді десятикілометрове ядро
комети Шумейкера-Леві
наблизилося до Юпітера і,
розпавшись на 26 величезних
шматків, протаранило його
південний бік.
На місці падіння уламків
утворилися вихорі, розміри
яких перевищують діаметр
Землі.
Падіння комети Шумейкерів-Леві викликало багатокілометрові цунамі в
атмосфері. Інфрачервона зйомка.

33. Цей «Шевроле» був
ушкоджений ударом
12-кг метеорита.
Увечері 29 вересня 2003 р.
на індійське село Судусудія
в штаті Орісса впав
метеорит.
В результаті два будинки
згоріли дотла, 20 людей
постраждали, один загинув.

34. Близько півночі 24.07.2005 в Чікаго (США) Колбі Наварро
працював на компютері. Метеорит розміром ~10 см через
стелю попав у принтер і відскочив до стінки (внизу на
врізці).

35. Існуюча Сонячна система станом
на січень 1996 року (вигляд збоку).

36. Венера
Шар Товщина Склад
Кора 16-50 км кремнієві породи
Мантія 3000 -3300км силікати
Ядро (радіус)3000 км напів розплавлені
залізо й нікель
маса ядра - біля чверті всієї маси Венери.
У Венери існує рідке залізне ядро, але в ньому
чомусь не збуджується магнітне поле,
імовірно, через повільне обертання Венери.
Міжпланетне магн. поле напруженістю 10
нтл взаємодіє з іоносферою планети.
Іоносфера – це провідник, то в ній
з'являються електричні струми, які, у свою
чергу, збуджують магнітні поля
напруженістю 15-20 нтл
Мантія Марса є збагачена
сірчаним залізом, вміст металевого
заліза помітно менший, ніж на
інших планетах земної групи.
Товщина літосфери Марса -
кілька сотень км, включаючи
приблизно 100 км її кори.
Кора багата олівіном і залізистими
окислами, які й надають планеті
„іржаві кольори”. Хімічний склад
поверхневого шару: кремнію 21%,
заліза 12,7%, сірки 3,1%.
Нижче перебуває силікатна
мантія, збагачена залізом.
Згідно розрахунків, ядро Марса
має масу що складає до 9 % від
маси планети. Воно перважно
складається із заліза і його сплавів і
перебуває в рідкому стані.
Меркурій
Шар Товщина Склад
Кора 100-200км Силікати
Мантія 600 км Силікати
Ядро (радіус)1800 км залізо
нікель
Середні значення
напруженості магн. поля:
3.5*10-3Гс на екваторі;
7.0*10-3Гс біля полюсів.
Це приблизно 0.7% від
напруженості
магнітного поля Землі

37. Магнітосфери Юпітера, Сатурна, Урана і Нептуна

38. МЕРКУРІЙ НАЙБЛИЖЧА ДО СОНЦЯ КЛАСИЧНА ПЛАНЕТА СОНЯЧНОЇ СИСТЕМИ
Поверхня Меркурія з безліччю
ударних кратерів, отримана
"Марінером-10" в 1974 р.
Цікавинки
видимого шляху
Сонця по небосхилу
Меркурія

39. Крихітному диску Меркурія треба було 5 годин, щоб перетнути величезний сонячний диск
7 травня 2003 року. На цих чотирьох знімках камери SOHO, що працює в крайньому
ультрафіолеті, Меркурій видний як темна цятка, що поступово переміщується по
сонячному диску зліва направо (хронологічно знімки розташовані зверху вниз). Зображення
дані в умовних кольорах, що відповідають різним довжинам хвиль крайньої УФ-області.
Випромінювання на цих довжинах хвиль надходить від областей, що перебувають над
видимою поверхнею (фотосферою) Сонця. Це було перше з 14 проходжень Меркурія по
диску Сонця, які повинні відбутися у 21-му столітті.

40. Венера поблизу Місяця. 23.05.2007
Венера в ультрафіолетових променях

41. Венера на фоні хромосфери Сонця. 08.06.2004 р. це проходження по диску Сонця
спостерігав астроном Штефан Зайп із Штутгарта (Германия). Йому вдалось отримати
детальне зображення Сонця на телескопі у вузькому фільтрі H-альфа. На знімку добре
видно сіткову структуру і волокна на фоні яскравого сонячного диска із спікулами і
протуберанцями вздовж сонячного лімба.
Фільтр пропускає лише випромінювання атомів водню у червоній області спектра; в
ньому особливо добре видна сонячна хромосфера, тобто та частина атмосфери Сонця,
котра розташована відразу над фотосферою (видимою поверхнею).

42. На поверхні Венери за допомогою КА “Магелан” виявлені кратери, розлами й
інші ознаки інтенсивних тектонічних процесів, що протікали на ній.
Чітко проглядаються і сліди ударного бомбардування. Поверхня покрита
каменями і плитами різних розмірів; поверхневі породи близькі за складом
до земних осадових порід. Щоб проникнути під товстий
шар хмар, «Магеллан»
використав радар. Вулканічні
деталі поверхні Венери в
радіодіапазоні.
Цей кластер чотирьох вулканів розташований на східній
кромці регіону Alpha Regio. Їх середній діаметр складає
близько 25 км з максимальною висотою близько 750 м.
Мережа тріщин в поверхневих породах, крізь які
розплавлена магма намагається прорватися назовні,
піднімаючи кору планети.
Ударні кратери – нечастий елемент венеріанського
пейзажу. На знімку два кратери діаметрами
близько 40–50 км. Внутрішня область заповнена
лавою. „Пелюстки” по периметру являють собою
купи роздробленої породи, викинутої назовні при
утворенні кратера.

43. Кратер Mead - є найбільший ударний кратер на
Венері, діаметр якого 280 км. Кратер має внутрішнє і
зовнішнє кільце та невеликі яскраві джети навколо
зовнішнього кільця. Поверхня схилів кратера дуже
схожа по морфології на оточуючу рівнину. Освітлення
падає зліва з кутом падіння 450
На передньому плані ударний кратер
діаметром 48 км. Добре помітні тріщини й
складки, що утворилися в результаті удару
метеорита.
На горизонті вулкан висотою близько 3 км.
Зображення кратера Addams з кратера
якого витік потік лави довжиною понад
600 км. Напрям потоку контролюється
локальною топографією.

44. Над Сомалі Один із найпотужніших циклонів “Одеса”
Кумулятивні хмари над São Paulo, Brazil
Лінзоподібна хмара над Гавайями

46. Чи існує життя на Марсі? Таке питання ставилось при проведені серії
експериментів на поверхні Марса приладами апаратів по програмі «Вікінг» з двома
космічними апаратами, запущеними 20 серпня й 9 вересня 1975 року.
Слідом зазнав невдачі й британський спусковий
модуль “Beagle-2”, сигнал від якого так і не
надійшов. Однак основна станція “Mars Express”
Європейського космічного агентства, що доставила
посадковий апарат, вийшла на орбіту й стала
першим європейським супутником Марса.
Наступними до Червоної планети наблизилися
запущені NASA два апарати-близнюки з
марсоходами “Spirit” і “Opportunity” на борту.
Основний висновок за результатами цих
експериментів: або кількість мікроорганізмів у
місцях посадок «Вікінгів» мізерно мале, або їх
немає взагалі.
Наприкінці 2003 року космічним кораблям, що
прибували один за одним із Землі до Марса,
ставало тісно на орбіті. Навколо Червоної планети
до двох запущених раніше супутників - 2001 “Mars
Odyssey” й “Mars Global Surveyor” – першою
підлітала японська міжпланетна станція “Nozomi”
(«Надія»), але вийти на його орбіту так і не змогла і
пролетівши на відстані 1 000 км від планети, пішла
в глибини космосу.

47. Мисливці за водою.
Перед марсоходами поставлене завдання пошуку геологічних утворень, для
формування яких потрібні довгоживучі водойми. Виявлення таких слідів може
свідчити про те, що колись необхідні умови для зародження життя на Марсі були.
Марсоходи були спрямовані в райони, де сліди води можна було б відшукати з
найбільшою ймовірністю.
Так, “Spirit” здійснив посадку в кратері Гусєв, діаметром 180 км; його розміри
схожі з Аральським морем; у кратер впадає русло древньої ріки, у якому зараз
немає води. Вивчення знімків із супутників показало, що в минулому кратер Гусєв
був озером.
“Opportunity” - опустився на плато Меридіана, розташованому майже на
екваторі на протилежній від кратера Гусєв стороні Марса. За спостереженнями із
супутників у цьому районі Марса була виявлена підвищена концентрація гематиту -
залізовмісного мінералу, що на Землі утвориться у водному середовищі.
В слідах автоматичного
марсохода Спірит кілька
разів відкривався
незвичайно світлий ґрунт.
Ровер “Opportunity”
знайшов метеорит на Марсі

48. Зародження пилової бурі.
Локальні пилові бурі.
Пилова буря Сліди пилових смерчів
у марсіанському кратері

49. Осадові породи на Марсі Туман в “Лабіринті ночі”. Крижані гори на Марсі
в області басейна Скіапареллі Зліва поклади льоду
діаметром 2,3 км. біля північного полюса,
Туман в долині “Марінера”. справа осадові породи в
гирлі колишньої річки.

50. Так виглядають уступи північної Північний полюс влітку.
Полярної шапки Марса. Реконструкція Південної полярної шапки
Марса по спектральним даним. Умовні
Зображення Південної полярної шапки кольори: пил червона, вуглекислотний лід
02 серпня 1999 р. білий, водяний лід синій.

51. Лід в кратері діаметром 35 км,
який знаходиться на широті 70
град. у північній півкулі. Вал
кратера висотою 300 м закриває
сонячне світло і не дає йому
випаровувати водяний лід в
розріджену атмосферу Марса.
Товщина шару льоду тут може
досягати 200 м. На
внутрішньому краї кратера в
його верхній правій частині
видно іній, в той час як нижня
ліва частина кратера освітлена
Сонцем.
Біля північного полюса Марса на 2 км у висоту
тягнуться вертикальні скелі. Червоні області на
знімку марсіанської північної полярної шапки - це
скелясто-піщані ділянки поверхні, білі - ділянки,
покриті льодом. Передбачається, що темні області
містять вулканічний попіл.

52. Русла
річок і
потоків
на Марсі.

53. Древні рівнини Марса покриває сітка
каналів, що нагадують висохлі русла річок. Свідчення недавніх (< 6 років !) потоків
води

54. На Марсі виявлені чорні плями. Спочатку вважалося,
що ці плями - входи в глибокі печери під поверхнею.
Показана на картинці діра виявлена на схилі гігантського
марсіанського вулкана Арсія. За розміром вона порівнянна
з футбольним полем, вона настільки глибока, що зовсім не
висвітлюється Сонцем.
Камера на борту КА «Mars Reconnaіssance Orbіter»,
одержала нові знімки загадкового "бездонного провалу" з
жіночим ім'ям Джина. На попередніх фотографіях він
виглядав чорною плямою розміром приблизно 100 на 150
метрів. Не було видно ніякого натяку на дно, стінки або
зовнішній вал, які утворять вид класичного ударного або
вулканічного кратера.
Усього на цей момент удалося знайти сім таких
провалів.
Раніше фотографії були зроблені опівдні, тому
залишалося неясним, чи йде мова про колодязь із
вертикальними стінками чи величезну каверну, у темряву
якої ми дивимося через "вікно" у її стелі, частина якого з
якоїсь причини обрушилася на дно.
У не освітлених Сонцем порожнечах могла залишатися
вода, колись у достатку присутня на поверхні Марса.
Тепер стало ясно, що ми дивимося у вертикальний
кам'яний колодязь, однак, чи є на його дні запаси води,
довідатися можна буде пізніше. (Глибина > 80 м).

55. Цікавинки на поверхні Марса

56. Марс червоний тому, що його поверхня покрита товстим шаром іржі
(праві були древні, що вважали Марс "кривавою планетою" і символом
заліза - його ґрунт багатий залізом, а кров людини дійсно червона з тієї ж
самої причини).
За підрахунками Портнова, у марсіанській атмосфері повинно було бути
ніяк не менше 1000 трильйонів тонн кисню, що є досить значна
величина порівняно з 3200 трильйонами тонн земного кисню, мало
того, можна сказати, що при менших розмірах (28 % від площі поверхні
Землі) Марс мав практично земну кисневу атмосферу і запаси води у
вигляді морів і рік!
На думку А.Портнова, атмосфера
і вода були втрачена в резуль-
таті могутнього одноразового
бомбардування великими
метеоритами, що могли з'явитися
після гравітаційного розриву
третього (поки гіпотетичного)
супутника Марса –
Танатос ("Смерть")...

57. Антарктичний
посланець з
Марса

58. Антарктичний посланець з Марса

59. Основним завданням апарата "Кассіні" є дослідження планети Сатурн і
його супутника Титана. На його борту перебував зонд за назвою "Гюйгенс".
На орбіті Сатурна зонд відокремився від "Кассіні" і ввійшов в атмосферу
Титана з метою його дослідження.
Космічний апарат Кассіні пролітав біля Юпітера на шляху до своєї
основної мети - Сатурна й Титана.
Хмари Юпітера
з борта “Кассіні”.
Велика Червона пляма на Юпітері - це гігантський
вихор, що видний уже більше 300 років, з початку
телескопічних спостережень. Але у 2006 року до неї
приєднується менша “Червона пляма”. Вона утворилася
при злитті ще менших світлих овальних вихорів і потім
набула чудового червонуватого відтінку.
Два оранжево-рожевих урагани видні на цьому чіткому
зображенні, отриманому Космічним телескопом Хаббла
у квітні і серпні 2006 р.

60. Чотири основних супутники Юпітера - відкритих Галілеєм. Це
Іо, Європа, Ганімед, Каллісто.

61. На зображенні
зафіксований
момент виходу
на поверхню Іо
розпеченої
лави – яскрава
жовто-червона
смуга уздовж
тріщини (50
км). Знімок КА
"Галілео"
22.02.2000 р.
Газові стовпи на Іо:
Prometheus і Zamara.

63. Поверхня Європи поцяткована з ліній різної товщини й довжиною
до 1600 кілометрів. Деякі знімки поверхні Європи нагадують вид
Північного полюса Землі з космосу (а ця зона, як відомо,
розташована над океаном). Європа схожа на розбите скло, склеєне
льодом, що виділяється зсередини.
Зверху - області Тера й Трейс.

64. Дві можливі моделі Європи
Так как средняя плотность Европы 3,04
г/куб.см, она состоит в основном из каменных
пород. Данные гравиметрии показывают, что
скальные породы располагаются между
небольшим металлическим ядром и внешней
ледяной корой. Толщина ледяной коры
составляет от 80 до 170 км, вероятнее всего
около 100 км.

65. The bright white areas are ejecta rays
from the relatively young crater. These
patchy deposits appear to be superposed
on other areas of the surface, and thus
are thought to be the youngest features
present.
Also visible are reddish areas which
correspond to locations where non-ice
components are present.

66. ГАНІМЕД - Галілеєвий супутник Юпітера, діаметр 5262 км,
найбільший природний супутник у Сонячній системі.
Ланцюг довжино 200
км із 13 щільно
розташованих кратерів.
В в ході досліджень
подібний ланцюжок
зустрічається не в
перший раз. Такі
утворення вважалися
загадковими доти, поки
комета Шумейкер Леві
9 не піднесла урок.

67. Дослідження поверхні супутників дозволяє зробити висновок, що на ранніх стадіях
еволюції планети-гіганти випромінювали в космос величезні потоки енергії (до
10% повної сонячної радіації) і супутники Юпітера на одиницю площі одержували
більше енергії, ніж Меркурій від Сонця. У променях Юпітера плавилися льоди на
поверхні супутників, частково включаючи Ганімед. Але тепла було недостатньо,
щоб розплавити поверхню Каллісто, віддаленого від планети на 2 млн. км. Його
поверхня насичена метеоритними кратерами, віком близько 3,5 млрд. років.
Тріщини навколо одного з ударних кратерів утворюють більше десяти
концентричних кілець діаметром до 2600 км. Утворення одержало назву Валгалла
Цікаво, що центральний кратер Валгалли невеликий і виражений дуже слабко.
Середня густина Каллісто 1,83 г/см3. Водяной лід становить 60% маси
супутника. Крижана кора Каллісто має значно більшу товщину. На Каллісто
повністю відсутні протяжні рівнини, покриті продуктами вивержень.
Ліворуч - Ганімед, праворуч – Каллісто.

68. Сліди від
ударів
метеоритів на
Каллісто
This image of an chain of craters on Callisto is 620 kilometers long. The
largest crater is 40 kilometers across. This is the longest of 12 or so such
chains on Callisto. The chain probably formed from the collision of a comet
that was tidally disrupted during close passage of Jupiter, such as the comet
Shoemaker-Levy 9.
Ділянка поверхні Каллісто площею
близько 900 км2. Зверніть увагу на
світлу "бахрому" порід на гребенях
вигадливого виду утворень, схожу на
“пластинки” снігу.

69. From left to right, arranged in order of increasing distance from Jupiter,
are Metis (longest dimension is approximately 60 kilometers or 37 miles across),
Adrastea (20 kilometers or 12 miles across),
Amalthea (247 kilometers or 154 miles across),
and Thebe (116 kilometers or 72 miles across).

71.  Рідке явище на Сатурні - кільцевий
ураган на південному полюсі
Сатурна, зареєстрований
космічним апаратом Кассіні в
листопаді 2006. Космічний апарат
Кассіні одержав знімки гігантського
циркулюючого урагану на
південному полюсі Сатурна.
Швидкість вітру досягає 550 км у
годину; хмари в центрі лійки
набагато нижче за рівнем, чим
хмари навколишню лійку шторму.
Один з кадрів таємничого
"ураганоподібного шторму" на
південному полюсі, отриманих
камерою Cassіnі 11 жовтня з
відстані в 340 тисяч кілометрів.
 Знімки вихора, отримані на різних
довжинах хвиль.
Верхній ряд - 460, 752 й 728
нанометрів,
нижній - 890, 2,8 тисячі й 5 тисяч
нанометрів (фото NASA/JPL/Space
Scіence Іnstіtute). Показано
гігантський "шторм" Сатурна в
різних видах і діапазонах.

72. Жовтогарячі хмари, закручені спіраллю, - помітна деталь у південній півкулі Сатурна.
Вони названі "Ураган Дракона“. Досліджуючи ці дані з КА “Кассіні”, виявлено, що
"Ураган Дракона" є причиною таємничих спалахів у радіодіапазоні. Можливо, ми
бачимо гігантську грозу на Сатурні, подібну до буранів на Землі, коли радіошум
виникає через високовольтні розряди в блискавках. Спостереження з КА “Кассіні”
вказують на те, що "Ураган Дракона" - стійке утворення в глибоких шарах атмосфери,
активність якого періодично підсилюється, і це приводить до утворення великих
штормових областей, спостережуваних на поверхні планети

73. Закручений вигин хмар північних широт Сатурна проглядається на цьому детальному
знімку атмосфери Сатурна, отриманому 06.06.2007. Два величезних циркулюючих
шторми видні на правій частині зображення.
Кожне таке утворення має 2000 км у діаметрі.
Кольори зображення були змінені для того щоб можна було розглянути більш чітко
деталі атмосфери.

74. Тривалі полярні сяйва на Сатурні.
Знімок з телескопа Хаббла (лютий 2005 р.)

76. Барвисті нитки й тіні.
Cassіnі. 16/09/2004.
Кольорова атмосфера
Сатурна; кільця
закривають свої власні
тіні.
Атлас. 18.01.2007р. Супутник Сатурна
Пан 26 км у діаметрі –
у проміжку Енке,
325 км шириною.
Прометей (внизу) і
Пандорра навколо
Кільця F.

77. Пандора – 80 км супутник-«пастух»
Кільця F. Є >2кратерів Д>30 км. Епіметей- 116 км.
Янус – (178 km (196 x 192 x 150)) –
коорбітальний із Епіметеєм. Велике «око» супутника
Мімас – 400 км.
Діаметр кратера
Гершель – 130 км;
висота валу – 5 км,
а центрального піку – 6 км.

78. Вплив приливних сил на Енцелад – атмосфера. На
зображенні показана одна з можливих моделей
роботи холодних гейзерів на Енцеладі, де розігрів іде
за рахунок гравитаційно-припливних сил.
Подібні гейзери вистрілюють у висоту на 100 км.
При прольоті біля супутника Енцелад 17 лютого, 9
березня й 14 липня, отримано, що там є розріджена
атмосфера з водяної пари з домішкою азоту,
вуглекислого газу й т.д. Найпростіші молекули на
основі вуглецю (тобто найпростіша органіка)
виявлені в районі південного полюса. Енцелад
відбиває майже 100% світла, оскільки покритий
льодом (густина 1,1 г/см3); південний полюс
геологічно дуже активний і покреслений
паралельними тріщинами довжиною 130 км через
кожні 40 км ("тигрячі смуг“); з них вивергається пара
й краплини води, які кристалізуються на поверхні.
Температура смуг не очікувані -203 градуси Цельсія,
а на 20 градусів вища, ніж на навколишніх рівнинах.
Дрібні крижані осколки - це, імовірно, основне
джерело часток, які безупинно поповнюють найбільш
віддалене і найширше кільце "E". За графіком
наступний "контакт" з Енцеладом відбудеться 12
березня 2008 року. І висоту цього прольоту вирішено
знизити до 100 км.

79. приладів
на борті космічного апарата Кассини, коли він торік
пролітав біля яскравого, сяючого Энцелада.
Дослідники припускають, що ці струмені
виникають
у розташовані біля поверхні порожнинах, заповнених
рідкою водою з температурою близько 273 Кельвінів
(0 градусів Цельсия) - дуже гарячої в порівнянні з
температурою поверхні далекого супутника, що
становить усього 73 Кельвіна (-200 градусів Цельсия).
Ці крижані вулкани свідчать про несподівану
активність маленького (діаметром усього в 500
кілометрів) Енцелада й дозволяють розглядати його як ще
одне місце за межами Землі, де є присутнім вода й можлива
зародження життя. Можливо, що крижані вулкани Энцелада
також створили слабке, але протяжне кільце E Сатурна.
2/3/4 - Кінець 2005 року Кассіні зареєстрував гейзери на
Енцеладі. Сонце на цих знімках розташовано за супутником
Сатурна. Область, у якій відбувається викид більших мас
найтоншого крижаного пилу, це район поблизу південного
полюса Энцелада, покритий багатокілометровими розламами
за назвою "смуги тигра". Це, по всіх ознаках, геологічно
активна ділянка місяця, а самі "смуги тигра" цілком могли
утворитися всього 10-20 років тому. Таким чином, гіпотеза
про прямий зв'язок активної області "тигрячих смуг" й

80. Тигрові смуги Енцелада –
області підвищеної
температури.
Збраження отримане
ширококутною камерою
й показує геологічно молоду
поверхню Енцелада, покриту тріщинами, а не
кратерами. Зображення 14.07.2004 р. на відстані 208
км.
Enceladus with a rock-metal core and Саssіnі сфотографував кільце E і довгі, на
thick ice shell. десятки тисяч кілометрів "пальці"
викидів речовини з Енцелада, які й
формують це відалене кільце Сатурна.

81. . Тефія - один з велиеих супутників Сатурна, діаметр Поверхня супутника покрита
1000 кілометрів, після зіткнення не зруйнувався, а на льодяними тріщинами й кратерами
ньому утворився великий ударний кратер Одіссей (400 км) що виникли в результаті
на півкулі, зверненій убік руху Тефії. Про його розтріскування при замерзанні.
стародавність можна судити по кількості менших кратерів, розташованих усередині його
вала. Густина - дорівнює густині льоду.

82. Dione (1000 км) was the
mother
of Aphrodite (Venus)
by Zeus (Jupiter).
Західна кромка кратера
Падуя Д=60 км.
Крижана поверхня Діони
вкрита кратерами й
порізана численними
геологічно молодими
розломами. Більшість
кратерів має
яскраві стіни
й темне дно.

83. In Greek mythology Рея was the sister and wife Велика
of Cronus (Saturn) and the mother of Demeter, біла пляма
Hades (Pluto), Hera Hestia, Poseidon (Neptune), на Реї, відкрита
and Zeus (Jupiter). Кассіні у 2004 р.
Зображення краю
кратера
діаметром 50 км.
Другий за розмірами
супутник Сатурна

84. Hyperion is the largest
highly irregular
(non-spherical) body
in the solar system.
Супутник Сатурна
з дивними
Кратерами
Темний Гіперіон не має постійної швидкості
обертання навколо своєї осі вона міняється
протягом одного місяця на десятки відсотків
Япет розташований за 4 мільйони км від
Сатурна. Одна сторона Япета рясно посипана
кратерами, у той час як інша сторона виявляється
майже гладкою.
Япет має неоднорідну по яскравості поверхню.
Він, подібно Місяцю з Землею, повернутий завжди
однією стороною до Сатурна, і по орбіті завжди
рухається однією стороною вперед, яка в 10 разів
темніша від протилежної.

85. Феба (200 км) обертається навколо планети в напрямку, Кратери на поверхні Феби.
зворотному до обертання всіх інших супутників і
Сатурна навколо осі. Вона має, загалом, сферичну
форму і відбиває близько 6 % відсотків сонячного
світла. Це другий після Гіперіона супутник, не
повернений до Сатурна однією стороною, а тому
Феба - захоплений астероїд, або скоріше згасла комета.
Кратери отримали назви у лютому 2005 р.
Пошарова структура, виражена в чергуванні світлих
і темных смуг, видна в кратері вище центра рисунка.
Таке структурування могло б виникнути в результаті
падіння на Фебу каменів. При цьому темні шари
поверхні змішались би з льодом під поверхнею.
Розмір gоверхня на зображенні ~ 80 км.

86. Шарі
туману
в атмосфері
Титана.
Метанові хмари на Титані
Внутрішня будова Титана.

87. Темні звивисті вузькі утворення у верхній
частині малюнка - це, очевидно, ріки, що
Дюни на Титані (внизу) і Землі (вгорі). зливаються разом.
Берегова лінія (світла частина місцевості На поверхні температура дорівнює 95 K
суша) з висоти 8 км (20 м у пікселі). (-178° C), може існувати й рідкий метан.
Панорамне зображення навколо апарата
Huygens. З висоти приблизно 8 км (20 м у
пікселі

88. Зображення поверхні Титана при спуску зонда
Гюйгенс (14 січня 2005 року).
Зліва: з 4 різних висот (верхній ряд) 6 і 2 км,
(нижній ряд) 0.6 й 0.2 км.
Справа: верхній ряд 8 км над поверхнею Титана,
середній - 1.5 км, нижній - 0.3 км.

89. Почергові
зображення поверхні
Титана
(зверху вниз).
Висота зменшується:
зверху 15 км
середній - 2 км,
0.4 км внизу.

90. Дане зображення покаує камені на Титані, котрі побачив зонд
Гюйгенс після посадки 14.01.2005 р. Це перше в світі зображення
поверхні Титана. Синіми цифрами показані відстані від камери.

91. Утворення у формі
купола, показані крупним
планом на врізці - це
льодяний вулкан
(кріовулкан), котрий
видно в ІЧ світлі через
туманну атмосферу
Титана.
Images during Cassini's closest approach to Titan on
October 26, 2004.
The very dark region near Titan's equator
and the very sharp boundary between it and the bright
region known as Xanadu.

92. Інування рідких озер на
Титані було предбачено
ще в 1986 р., але їх прямі
знімки КА Кассіні
отримав лише у липні
2006 р.
12 травня 2007, КА
“Кассіні” зробив свій 31
КА Кассіні 15.03.2007 проліт біля Титана
виявив озера рідини на (офіційно цей проліт
Північному полюсі. названий Т30). Як видно,
Два "озера" порівнянні він сфотографував новий шматочок моря із численними
з морями на Землі островами, каналами й затоками.
Радар Кассіні 01.03.2007 сфотографував
величезне озеро розміром з Каспійське
море на північному полюсі супутника
Сатурна з островом у 150 км!

93. Масивний гірський
ланцюг на південь
від екватора
Титана. У центрі
гірський ланцюг
проходить із
південного сходу на
північний захід і
досягає в довжину
150 км, завширшки
30 км, а у висоту -
1,5 кілометра
Показано області
Титана покриті
гірськими ланцюгами
з висоти 15000 км.
На правому
зображенні видні не
тільки гори, але й
ланцюг яскравих
хмар, що
складаються з
охолодженого
метану. Картинка
отримана 15
жовтня 2006.
Деталі на поверхні
Титана. Чітко видні
великий ударний
кратер і гірські
ланцюги.

94. This three image shows one of Titan's most prominent impact craters in an infrared-
wavelength image (left), radar image (center) and in the false-color image (right) (Feb. 15,
2005) The crater is about 80 kilometers in diameter.

95. Зліва - наземні фото, зроблені з використанням камери ближнього інфрачервоного діапазону й системи
адаптивної оптики телескопа Кек для зменшення розмиття, що викликається земною атмосферою.
Зйомка, зроблена в липні 2004 р. показує обидві сторони Урана.
На обох знімках високі (білі) хмарні структури в основному зосереджені в північній (правій від нас)
півкулі. Хмари проміжної висоти показані зеленими кольорами, а низькі - синім. На фоні синьо-блакитного
штучного розфарбування слабкі кільця чітко виділені червоним кольором. Через дуже великий нахил осі
обертання сезонні зміни на Урані дуже сильні. Останні роки Уран повільно наближався до осіннього
рівнодення (у південній півкулі), яке наступило в 2007 році.
Справа - знімки кілець Урана з космічним телескопом Хаббла (2003 і 2005 рр.) Дальні кільця зняті з
більшою експозицією, ніж Уран і його саме яскраве кільце Епсилон. На знімку 2005 р. також видна
яскрава метанова хмара близько від екватора Урана.

96. Небесна Шекспіріада.
This view shows Ariel in the
forefront, with Uranus rising
behind. Traversing clockwise from
Ariel are the satellites Umbriel,
Oberon, Titania, Miranda, and the
small moon Puck.
Супутникова система Урана
лежить в екваторіальній площині
планети майже перпендикулярно
до площини її орбіти.
Внутрішні 10 супутників –
маленькі по розмірах.

97. Міранда має пересічену місцевість з високим На Міранді виявлено гігантські
рельєфом (праворуч), низинні яскраві території каньйони глибиною
й великий ударний кратер (Д=24 км) (внизу ліворуч). кілька кілометрів.
("Вояджера-2" 24 січня 1986 р. з відстані 36000 км.)

98. Це кращий
кольоровий
знімок
супутника
Урана Аріэля
(Д=1200 км);
знята південна
півкуля.
Умбріель
найтемніший із
4 великих
супутників
Урана (А=16%).
Його поверхня
вкрита
кратерами; один
з них, 110 км у
діаметрі, по
контрасту з
рещтою
поверхні
здається дуже
яскравим.
Древня
крижана
поверхня
Оберона
також порита
кратерами.
Ударні
кратери і
сліди минулої
геологічної
активності на
Титанії.
Стіни деяких
каньйонів
здаються
світлими,
тому що
покриті
льодом

99. Фотографії зроблені орбітальним телескопом "Хаббл" в 1996 й
2002 роках. Добре видні сезонні зміни планети.
В 1960-х роках весна прийшла в південну півкулю Нептуна, який робить повний
оборот навколо Сонця за 165 земних років. Астрономи виявили, що за останні роки
Нептун став яскравішим, що ясно видно на знімку 2002 року (справа). Посвітління в
південній півкулі збільшилося за рахунок відбиття світла від білих хмарних смуг.
Екватор Нептуна нахилений до площини його орбіти на 29 градусів. Тому на Нептуні
цілком можуть бути сезонні зміни погоди, аналогічні земним, незважаючи на те, що
інтенсивність сонячного світла на його поверхні в 900 разів менша, ніж на Землі. Літо
прийшло в південну півкулю Нептуна у 2005 році.

100. Останні знімки з КА “Вояджер-2” були
отримані ще у 1989 р.
Дві темних плями видні на
зображенні, отриманому
КА "Вояджер-2" в 1989 р.:
угорі ліворуч - ВТП
розміром із Землю
й Темна пляма 2 біля нижнього краю.
Метанові хмари на північ від
екватора
поблизу термінатора. Добре помітні
тіні, які вони відкидають на основний
хмарний шар

101. Найбільший супутник Нептуна – Тритон. Водяний гейзер на Тритоні
Представлена звернена до Нептуна півкуля
з південною полярною шапкою.
Виверження Тритона складаються з летючих речовин, таких як азот або метан,
і управляються сезонним нагріванням від Сонця.
На Тритоні виявлені скелі, кратери, темні смуги вулканічного походження.
«Вояджер-2» зробив знімки червоного льоду на Тритоні, на екваторі сфотографував
блакитний лід із замерзлого метану. Південна полярна шапка складається з азотного
льоду, з її на висоту в кілька кілометрів б'ють гейзери. Поверхня супутника світла й
відбиває близько 80 % падаючих сонячних променів.
Тритон має розріджену азотну атмосферу (тиск на поверхні близько 10 мм рт. ст.).
Температура на Тритоні –235°C.

102. В 1949 р. американсько-голландський астроном Джерард Койпер відкрив другого
супутника - Нереїду. Нереїда має саму витягнуту орбіту із всіх супутників планет. Її
відстань до Нептуна змінюється від 1,4 до 9,7 млн. км, Д - 340 км, А=12%.

103. Система Плутона за даними на 15.02.2006 р.

104. Переплетення у кільці F Сатурна. Ефект від Прометея в кільці F

105. Викиди
речовини з
поверхні
Енцелада й
формування
кільця
E Сатурна

106. Зображення кілець
Юпітера, отриманих
КА Галілео 08.11.96
з ПЗЗ камерою.
Червоні кільця навколо Юпітера. Замість яскравих кілець, які має Сатурн, що
складаються із брил льоду, кільця Юпітера набагато темніші й складаються із
дрібних кам'яних часток (А=1.5%).

107. Зліва: 24 січня 1986 р. "Вояджер-2" зафіксував вигляд кільцевої системи Урана при
задньому просвічуванні; видно безперервний розподіл дрібних часток у системі кілець
Урана. Діапазон охоплення - 235000 км.
Справа: The rings shown in the picture are Epsilon, Delta, Gamma, Eta, Beta, Alpha, 4, 5,
and 6. Although there are other rings, these are the ones that could be seen on the Voyger 2

108. Навколо Нептуна виявлені кільця у вигляді арок, які
сфотографував «Вояджер-2» 29.08.1989. Спочатку
інформацію про можливі кільця Нептуна одержали в
1995 р. при спостереженні покриття зірок планетою.
Розрахунки показали, що арки являють собою складні
вихори, які назвали епітонами.
This portion of one of Neptune's rings appears to be twisted.