Режим санації на укр. землях

1. Сутність заходів Ю. Пілсудського в межах політики "санації" і суспільне
життя на українських землях
Вступ
Розділ І: Зародження і розвиток режиму санації
1.1. Юзеф Пілсудський
1.2. Характеристика режиму санації Пілсудського
Розділ ІІ: Режим санації в Україні
2.1. Суспільне життя на укр. землях під час режиму санації
2.2. Наслідки режиму санації на укр. землях
Висновок
Використана література
Вступ
Це експеримент. (…) даю тепер українцям можливості. Якщо їм вдасться, тоді вийде, не
досягнуть успіху — не будуть його мати. Є два способи, аби навчити людей плавати. Мені
більше подобається спосіб кидання їх у глибоку воду і примусу, щоб плавали. Саме це я
роблю з українцями.
Юзеф Пілсудський
Вступ
Юзеф Пілсудський – складна і непересічна особистість. І, як кожна яскрава особистість, він продовжує
цікавити польське суспільство і не тільки його. Постать Пілсудського – політика цікава в історичному
плані народам і політикам інших країн.
Для польської історії XX сторіччя більш характерним є неспівпадіння інтересів і цілей влади і основної
частини суспільства, викликане стремлінням влади встановити повний контроль над суспільством.
Стабілізаційні процеси першої половини 20-х років розпочалися в Польщі саме завдяки Ю.
Пілсудському і його партії ( ППС ).
Прихід до влади Ю. Пілсудського розцінюють як негативний акт: „політичну нестабільність в країні
вдало використав у власних інтересах Ю. Пілсудський та однодумці Маршала, що розпочали під готовку
захоплення влади.”. Звертаючись до питання розбудови демократичних засад у державі за часів, коли
уряд Польщі очолив Ю. Пілсудський, констатують, що всі заходи, які були проведені Маршалом, носили
диктаторський характер і до демократії не мали жодного стосунку.
Підтвердженням тому є урядова програма загального оздоровлення країни – санація. Відзначається
також, що перші кроки уряду „санації” засвідчили, що новий режим не збирається враховувати позиції
демократичних сил, які підтримували переворот. І повсякденним явищем стало нехтування основними
нормами парламентської демократії та судові процеси по обвинуваченню у „державній зраді”.

2. Намагаючись бути об’єктивними, автори праці неохоче констатують, що „за короткий період помітно
зросли об’єми зовнішньої торгівлі і промислового виробництва, зміцнилась національна валюта .
Для більш широкого і конкретного зображення життя Польщі він звертається до таблиць, де мовою
цифр показує людність у Польщі за етносами, релігією, людність в економічних секторах,
неписьменність населення у віці понад 10 років за переписом 1931 року, тобто в той період, коли
наслідки керування державою Ю. Пілсудського проявилися на повну силу. Наведена статистика
найкрасномовніше свідчить, що Юзеф Пілсудський твердою рукою вивів Польщу з бідності, нестатків і
створив на міжнародній арені своїй країні імідж повноцінної європейської держави. Але, разом з тим,
автор звертає увагу на політичні помилки Ю. Пілсудського, які він робив, керуючись найкращими
намірами. Такою грубою помилкою автор вважає „інаугурацію” брутального режиму „полковників” у
вересні 1930 року, що супроводжувалася грубим побиттям та нелюдським ув’язненням кількох
опозиційних лідерів і відвертим застосуванням сили поліцією під час нових виборів у листопаді 1930
року.
Розділ І: Зародження і розвиток режиму санації
1.1. Юзеф Пілсудський
Юзеф Клеменс Пілсудський (1867 —1935) — польський політичний і державний діяч, перший
голова відродженої польської держави, засновник польської армії, маршал Польщі. Серед
польського громадянства відомий також як «Комендант».
Народився у Зулові поблизу Вільного. У 1885 закінчив Віленську гімназію. Навчався на медичному
факультеті Харківського (виключений за участь у студентських виступах), згодом — Віденського
університетів. У цей період належав до польської патріотичної організації «Єдність», яка
підтримувала контакти з «Народною Волею». У 1887 Пілсудський був заарештований царською
владою, звинувачений у підготовці замаху на Олександра III, засуджений до 5-річного заслання до
Сибіру.
У 1892 році повернувся до Вільного, де став одним із співзасновників Польської соціалістичної
партії (ППС), з 1894 — член Центрального робітничого комітету. У кінці 1890-х рр. організував
видавництво партійного органу «Роботнік».
На початку 1900-х рр. жив у Львові, Лондоні та Токіо, де намагався встановити контакти з
японською розвідкою. У 1906 виступив одним з ініціаторів створення ППС-революційної фракції. У
1908 Пілсудський заснував у Галичині Союз активної боротьби, який у 1910 створив у Львові
нелегальну воєнізовану організацію «Стрілецьку спілку». На початку 1910-х рр. був обраний
головним комендантом Тимчасової комісії організацій у боротьбі за незалежність Польщі, що
діяли у Галичині.
У роки Першої світової війни 1914-18 командував бригадою, сформованою з поляків, яка у складі
австрійської армії воювала на Східному фронті. Був прихильником так званої федеративної
концепції, яка передбачала розчленування Російської імперії і створення у Східній Європі
федеративної держави - Міжмор'я у складі Польщі, Литви, України і Білорусі. У листопаді 1918
Пілсудський, посівши пост тимчасового керівника Польської держави, проводив агресивну
політику стосовно Західно-Української Народної Республіки.
У квітні 1919 перекинув на український фронт армію генерала Ю. Галлера, яка пр изначалась
Антантою винятково для ведення воєнних дій проти більшовиків. Поставши перед загрозою
широкомаштабної війни з РСФРР, Пілсудський, з метою сформування спільного

3. антибільшовицького фронту, підтримував Симона Петлюру в боротьбі проти Радянської Росії.
Уклав Варшавський договір 1920. У квітні 1920 Пілсудський став першим маршалом Польщі. Вів
польсько-радянську війну 1920 і уклав Ризький мирний договір 1921.
Шляхом укладення окремого таємного договору недавніх колег по загальноросійській соціал -
демократії Пілсудського з Леніним був здійснений план негласної допомоги більшовикам для
перемоги над УНР і Денікіним.
З метою юридичного прикриття свого походу в Україну Пілсудський змусив Українську місію у
Варшаві підписати декларацію про українсько-польський воєнний союз. При цьому польський
уряд наполіг, щоб скоротити Армію УНР лише до трьох дивізій. Пілсудський і його штаб прагнули
після вдалого походу на Київ і Одесу встановити свій повний військовий контроль над
Правобережною Україною, а Уряд УНР звести до становища безправного сателіта.
Похід Пілсудського в Україну провалився. Москва і Варшава погодилися на мир кошто м поділу
України та Білорусі .
1922-1926 - відійшов від активного політичного життя.
12 травня 1926 за допомогою військових здійснив державний переворот, домігся відставки
президента Войцеховського і прем'єра уряду В.Вітоса. 31 травня Національні збори обрали
Пілсудського президентом, але він відмовився від цієї посади.
З 1926 був Головним інспектором Збройних сил Польщі, що давало йому всю повноту влади над
армією.
Встановив режим «санації», внаслідок чого розпочалося політична і господарська стабілізація,
уніфікація органів влади.
1926-1928 і з 1930 — прем'єр-міністр Польщі.
У вересні-жовтні 1930 за розпорядженням уряду Пілсудського на окупованих Польщею
українських землях силами армії і поліції було здійснено репресивні акції щодо українського
населення, розраховані на придушення українського національно-визвольного руху.
Помер Пілсудський від раку печінки у Варшаві 12 травня 1935 року.
Отже, ми бачимо, яку велику роль мав Ю.Пілсудський в створенні Польської держави. Він показав
себе як справжній діяч: політик і дипломат. І тому не дивно, що саме йому доведеться стати
ініціатором введення режиму санації.
1.2. Державний переворот у травні 1926 р. Встановлення режиму "санації"
Надзвичайна політична строкатість депутатського корпусу, відсутність у сеймі постійної більшості
ускладнювали розробку принципів державної політики й обмежували маневри польських урядів в
період після виборів 1922 р. Це призводило до частої зміни виконавчих структур й обумовило
політику держави, що базувалась на прийнятті компромісних рішень між політичними силами.
Проте, як правило, вони мали короткотерміновий ефект.
Наслідком цієї специфічної рівноваги став прихід після соціальних катаклізмів кінця 1923 р. нового
непарламентського кабінету на чолі з вченим-економістом В.Грабським, який отримав

4. надзвичайні повноваження щодо корекції податкового законодавства, отримання зовнішніх
позик, реформування грошової системи. Енергійними і послідовними заходами йому вдалося
зупинити інфляцію, стабілізувати державний бюджет, ввести нову національну валюту — злотий.
Проте впорядкування фінансової системи виявило інші прогалини польської економіки, яка
потребувала докорінної перебудови. Технічна відсталість і низька продуктивність промисловості
призвели до втрати конкурентоздатності на зовнішніх ринках. Протягом 1925 р. відбулось
скорочення промислового виробництва, що супроводжувалось ростом безробіття і погрожувало
соціальними катаклізмами в суспільстві.
У грудні 1925 р. після тривалих дебатів Сейм прийняв закон про виконання аграрної реформи, яка
передбачала щорічне парцелювання 200 тис. гектарів земельної площі. Але часткова перебудова
сільського господарства, хитка економіка якого визначалась ринковим попитом на його
продукцію, не призвела до кардинальних змін і лише послабила аграрну проблему.
Протягом першої половини 20-х років дестабілізуючим фактором, з яким мали рахуватися
президент, уряд і польські законодавці, було становище та права національних меншин у східних
регіонах. Виконавчою владою не було знайдено вирішення цього питання, а спроби розрядити
напруження шляхом запровадження національних мов у судочинство, адміністративні органи і
навчальні заклади очікуваних результатів не дали. Каральні ж заходи Корпусу охорони
прикордоння мали короткочасний ефект і дише посилювали національні антагонізми.
Через заключения Локарнських угод, що залишали ваймарській Німеччині свободу рук на Сході,
погіршилося міжнародне становище Польщі. Після призупинення у 1925 р. імпорту польського
вугілля розпочалась багаторічна "митна війна" з Німеччиною, що боляче вдарила по польській
економіці. З країни відбувався відтік валюти, розпочався новий виток інфляції, що дало привід до
відставки у грудні 1925 р. кабінету В.Грабського.
Водночас економіка Польщі ввійшла в смугу економічної кризи, що посилила соціальну і політичну
нестабільність у суспільстві, стала підґрунтям широкого невдоволення загалу політикою
правоцентристських урядів. Проблема заміни державної системи перейшла із області теорії в
практичну площину, коли підвищений інтерес суспільства викликали позапарламентські методи
управління.
Політичну нестабільність в країні вдало використав у власних інтересах Ю.Пілсудський та
однодумці маршала, що розпочали підготовку захоплення влади. Із призначенням
Л.Желіговського військовим міністром на ключові посади в армії повернулися раніше усунені
пілсудчики, за рахунок державних коштів розпочалось озброєння і оснащення загонів
Стрілецького союзу, який перетворився у своєрідну 160-тисячну приватну гвардію Маршала. Для
залучення нових союзників Пілсудський на початку 1926 р. провів серію консультацій з
керівництвом різних політичних партій.
Увечері 11 травня в столиці відбулися антиурядові виступи офіцерів. До Варшави почали
стягуватися вірні Ю.Пілсудському військові підрозділи, щоб продемонструвати підтримку маршалу
і примусити піти у відставку уряд В.Вітоса. Проте президент республіки відкинув вимоги
заколотників, а вірні присязі війська вчинили їм опір. Демонстрація сили несподівано для її
організаторів переросла у збройну боротьбу, перевагу в якій здобув Ю.Пілсудський та його
однодумці. 15 травня уряд В.Вітоса і президент С.Войцеховський склали свої повноваження.

5. 31 травня 1926 р. на об'єднаному засіданні палат парламенту Ю.Пілсудського було обрано
президентом країни. Легітимізувавши тим самим переворот з боку народних обранців, він, щоб
зберегти свободу своїх подальших дій, відмовився обійняти посаду глави держави. На його
пропозицію в кріслі президента опинився маловідомий політик, особистий друг маршала
професор І.Мосьцицький.
Для контролю державних інституцій в серпні 1926 р. сейм вніс поправки у діючу конституцію 1921
p., що значно обмежували права законодавчих органів. Президент країни набув право розпуску
палат і право вето, а головне — видання законів-декретів. Першим президентським декретом у
структурі вищого військового командування вводилась посада генерального інспектора збройних
сил. Її, як і посаду військового міністра, зайняв Ю.Пілсудський, вийшовши, таким чином, з-під
контролю парламенту і уряду й сконцентрувавши в одних руках диктаторські повноваження. На
початку жовтня він також очолив новий польський уряд, який декларував відмову від ризикованих
соціальних і економічних експериментів. Це забезпечувало підтримку промислових і фінансових
кіл країни, угруповань національних меншин, урядової програми загального оздоровлення —
"санації".
Перші кроки уряду "санації" засвідчили, що новий режим не збирається враховувати позиції
демократичних сил, які підтримали переворот. Повсякденним явищем стало нехтування
основними нормами парламентської демократії та судові процеси по обвинуваченню у
"державній зраді". Було розгромлено деякі угруповання національних меншин. У тюрмах
опинилось біля 6 тис. політв'язнів. Нова система все чіткіше набувала авторитарного забарвлення.
Зміцненню санаційного режиму сприяло пожвавлення економіки, що пояснюється непоганим
врожаєм 1926 p., збільшенням попиту на польське вугілля на європейських ринках, зарубіжними
інвестиціями у польську промисловість й отриманням стабілізаційних позик у 1927 р. За короткий
період помітно зросли об'єми зовнішньої торгівлі і промислового виробництва, зміц нилась
національна валюта.
Для збереження позитивних економічних зрушень і підтримки імітації громадянської злагоди,
уряд вдався до проведення парламентських виборів, які також мали зміцнити його авторитет на
міжнародній арені. Напередодні виборів було створено так званий Безпартійний блок (ББ), що
співпрацював з урядом. В його платформі превалювали гасла посилення позицій виконавчих
структур, розширення участі держави у господарському житті. Вибори в сейм пройшли в березні
1928 р. Урядовий ББ одержав третину голосів виборців, але цього було недостатньо для реалізації
оголошених реформ. Сприйнявши результати виборів як особисту поразку, Ю.Пілсудський склав
повноваження глави уряду.
Відставка Ю.Пілсудського й постійні конфлікти між сеймом та урядом стали ознаками внутрішньої
кризи санаційного режиму, якому в умовах економічної депресії кінця 20-х років ставало дедалі
важче впливати на ситуацію в країні. Це водночас позбавляло уряд колишніх союзників й сприяло
консолідації опозиційного табору, що всіляко протидіяв авторитарним методам управління і
виступав за відновлення в країні парламентської демократії.
Розділ ІІ: Вплив режиму санації на укр. суспільство
Розвиток державно-політичних відносин вимагає чіткого співіснування і взаємо¬дії різних
інститутів влади, які в комплексі утворюють міцний механізм управ¬ління. Ключова роль у цьому
процесі належить політичним силам, які забезпечують законо¬давчу діяльність і являються

6. опорою влади. Існування сильної проурядової фракції в парламенті надає провладному табору
додаткових важелів впливу й зміцнює його становище. У міжвоєнній Польщі санаційного періоду
таку роль узяв на себе Безпар¬тійний блок співпраці з урядом (ББСУ). Це була політична
організація парламентського типу, яка так і не перетворилася в класичну політичну партію, хоча в
практичній діяль¬ності відповідала її ознакам.
Провідне місце в політиці ББСУ займало національне питання, зокрема укра¬їнсь¬ке.
Концептуальні засади політичних партій, що утворили урядовий блок, позиції лідерів ББСУ,
законодавча діяльність депутатів сейму значною мірою відображали урядову політику в
українському питанні. Тому головним завданням наукового дослі¬дження став аналіз позицій
польських проурядових політичних партій в українському питанні, вироблення методів і шляхів
його розв’язання.
Після травневого державного перевороту 1926 р. в Другій Речі Посполитій було встановлено
режим “санації”. До влади прийшов Ю.Пілсудський та його соратники, які проголосили курс на
реформування політичного й економічного життя держави, заявили про зміну політики щодо
національних меншин. Основний вектор реформ був спрямований на заміну парламентської
моделі управління сильною централізованою виконавчою владою. Це означало, що модель
парламентської демократії себе вичерпала й стала неприйнятною для пілсудчиків. Однак політичні
партії залишалися при владі, зберігався їх вагомий вплив на державно-політичне й громадське
життя суспільства.
Українську проблему прометеїсти розглядали у двох аспектах – зовнішньому та внутрішньому,
тобто в міжнародній і національній політиці держави. Перший з них пе -редбачав перетворення
Польщі в одну з наймогутніших європейських держав і був спрямований проти СРСР [5, с.267].
Другий розглядав українське питання як внутрішню справу Польщі. Західну Україну пілсудчики
вважали споконвічною польською землею. Вони визнавали, що тут проживає українське
населення, але заперечували його право на самовизначення. На противагу ендецькій політиці
національної асиміляції, пілсудчики запропонували про¬гра-му державної асиміляції українців,
щоб за умови збереження власної національності в меншин формувалося свідоме почуття
причетності до польської державності [6, с.121].
Загалом за своєю справжньою суттю, а не за програмними деклараціями й обі¬цян-ками,
національна політика пілсудчиків нічим не відрізнялася від політики ендеків. Відмінними, більш
гнучкими були тільки методи поневолення населення національних меншостей країни [7, с.148].
Одну з найактивніших позицій в українському питанні в таборі пілсудчиків займав СВРП. Така
позиція направістів випливала з їхньої підтримки доктрини польсь¬кого проме теїзму. Беручи до
уваги тогочасне геополітичне становище Польщі, зокрема політику коренізації в УРСР, голова СВРП
З.Лєхніцький вимагав від польського уряду якнайшвидшого вирішення українського питання. В
іншому випадку, вважав він, Польща не зможе піти “на радикальні та остаточні кроки в східній
політиці”, а це по¬ста¬вить під загрозу виконання прометеїстської програми [17].
Направісти заявили про задоволення часткових вимог українського населення. С.Подвінський
пропонував розширити законодавчі права воєводських сеймиків, що давало б можливість
запровадити національну автономію у формі курії. Окрема курія мала об’єднати українське
населення, з ширшими економічними і національно-куль¬турними правами. Представництво
національних палат сеймиків установлювалося від¬повідно до чисельності польської та

7. української курій. Закон спочатку передбача¬лося запровадити в трьох східно-галицьких
воєводствах, а згодом на Волині й на території українських повітів Поліського воєводства [21].
Представники СВРП підтримували ідею створення українського університету й залучення українців
до керівних посад у місцевій адміністрації. Проте невдовзі напра¬вісти відійшли від
задекларованих кроків вирішення українського питання й урегулю¬вання взаємовідносин між
обома народами. Вони обмежилися “наданням українському населенню в рамках воєводського
самоврядування можливостей розбудови власного шкіль¬ництва й національної культури”, однак
за умов визнання за ними “лояльності на користь Польщі” [15].
Головну небезпеку в запровадженні польської політики на українських землях СВРП вбачав у
масовому українському національному русі. Для захисту польськості на східних кресах пілсудчики
виступили за об’єднання в південно-східних воєводствах усіх польських партій в один виборчий
список на парламентських виборах 1928 р. Такий блок з ініціативі члена СВРП В.Дзєньковського
був створений у Станиславові [1] Передбачалося також залучення українців до виборчого списку
ББСУ в тих повітах, де український національний рух був слабким і не протидіяв урядовому т иску
[2].
Подібної риторики в польсько-українських відносинах дотримувалась Партія пра-ці, яка мала свою
фракцію в сеймі. До неї належав прем’єр-міністр К.Бартель. У відозві партії декларувалося
врегулювання національної політики відповідно до поль¬ської конституції. Національні меншини
повинні користуватись широким воєводським самоуправлінням, а українці й білоруси – отримати
територіальну автономію. Такі дії мали допомогти цим народам стати відданими громадянами
Польщі, а також приско¬рити утворення незалежної України й Білорусії у федерації з Польщею
[11].
Лідери ПНП зважаючи на власні економічні інтереси в південно-східних воєвод-ствах, заявляли,
що “державна асиміляція повинна відбуватися без шкоди дії польсь¬кому організму на “східних
кресах”. Беручи до уваги сильний український національ¬ний рух, ПНП виступила за налагодження
контактів із впливовою українською політич¬ною силою, яка “заявить про лояльність до Польської
держави і піде на порозуміння з польським суспільством” [28].
Зіткнувшись із небажанням українських партій іти на контакти з польською владою, ПНП
підтримали урядову програму, що передбачала прямий контакт польсь¬ких властей з українським
населенням, без посередництва політичних лідерів. Першим кроком такої політики стало
утворення комісії мовознавців для національних меншин під керівництвом Л. Василевського [31].
29 серпня 1930 р. Ю.Пілсудський з допомогою Кабінету Міністрів розпустив сейм, а 9 вересня 1930
р. розпочався наступ на опозицію, в результаті якого арештовано 18 послів від опо зиції і 5 послів
від укра¬їнських партій, зокрема весь керівний склад найвпливовішої української партії –
Українського національно-демократичного об’єднання (УНДО).
Польсько-українські відносини загострилися ще й у зв’язку із саботажною акцією Організації
українських націоналістів (ОУН), яка супроводжувалась підпалами польського майна на
західноукраїнських землях і тривала з липня до жовтня 1930 р. Для наведення порядку за наказом
Ю.Пілсудського розпочалась акція “пацифікації” із залученням військових підрозділів та поліції.
Під час каральної акції, яка тривала з 20 вересня до 17 жовтня 1930 р., під при-водом боротьби з
українськими націоналістами було знищено велику кількість культур¬но-просвітніх закладів, а
знущання і побиття мирного населення стали звичним яви¬щем. Акцію пацифікації активно

8. підтримало керівництво ББСУ й польські проурядові політичні партії. Лідери ПНП заявили, що
“революційний стан малопольського села” можна було придушити тільки за допомогою сили [12].
ОПСМ висловилося за впрова-дження “на території Червоної Русі спеціальної регіональної
політики”, за участю міс¬це-вого польського населення [25].
Таким чином, репресивна акція польського уряду, арешт українських політичних лідерів
засвідчили нездатність пілсудчиків вирішити українське питання, поступовий крах федералістської
концепції, відхід від принципу державної асиміляції непольських народів та еволюцію в бік
ендецької концепції національної асиміляції.
З цього часу політика польського уряду і проурядових політичних партій в українському питанні
проводилася за принципом подвійних стандартів. З одного боку, польські політичні кола
декларували засади так званої “нормалізації” з українцями, а з іншого намагалися посилити
польський вплив на українських землях.
Щодо українського населення найбільш активно проводилася політика регіона-лізму. Головний
пресовий орган пілсудчиків “Słowo Polske” зазначав: “Проблема укра-їнсь¬кої меншини в Польщі
не є однаковою, одна вона на Волині, інша на землі червенській і подільській, інша, врешті, в
долині Дністра і на Підкарпатті” [18]. Тому для розв’язання українського питання, на думку одного
з провідних публіцистів сана¬цій¬ного табору Л.Василевського, “необхідно застосувати різні
методи в різних части¬нах українських земель” [8].
Першим кроком політики регіоналізму став так званий “волинський експери¬мент” воєводи
Г.Юзевського. Він передбачав активніше впроваджувати засади польсь¬кої державності серед
населення Волині, позбавити його ідеї незалежної України, підняти економічне й культурне життя
краю. Однак головною метою пілсудчиків зали¬шалося перетворення Волині на лояльну до
Польщі провінцію та ліквідація всіх основ українського національно-визвольного руху.
Другою територією, де продовжилась політика регіоналізації, стало Станисла¬вів-ське воєводство.
В грудні 1933 р. урядові кола розпочали так звану “галицьку про¬граму”, суть якої полягала в
проведенні політики регіоналізації щодо гуцулів і лемків. Ідеологи цієї доктрини наголошували на
“етнічній окремішності лемків і гуцулів від українців”, однак не ре комендували застосовувати до
них насильницьку асиміляцію і по¬лонізацію.
Після прийняття Конституції Польщі 23 квітня 1935 р. пілсудчиками остаточно було зняте питання
про територіальну автономію для українців. У тексті Конституції залишилася тільки стаття про
воєводське територіальне самоврядування. Нова нормалі -заційна угода 1935 р. між польськими
урядовцями й керівництвом УНДО зменшила політичне протистояння в краї, сприяла стабілізації
українського національно-культур-ного життя в Польщі. Однак головне питання національно-
територіальної автономії для українських земель так і не було реалізоване.
Висновки
Вивівши країну з політичного хаосу першої половини 1920- х років, Юзеф Пілсудський і його
послідовники не запропонували продуманої програми політичного та економічного оновлення,
адже Польща дуже сильно постраждала від Великої депресії. Очолюваний вельми популярним
лідером, режим використовував цю популярність для забезпечення стабільності всередині країни і
для «надування щік» у зовнішній політиці.

9. Однак у режиму санації, незважаючи на його авторитарну сутність, були і позитивні сторони.
Польща Пілсудського далеко не була взірцевим суспільством, та переконаність у абсолютній
цінності власної незалежної держави увійшла в кров переважної більшості поляків саме за два
десятиріччя існування «міжвоєнної» Польщі, і похитнути цю переконаність не змогли ані п’ять з
половиною років нацистської окупації , ні 45 років правління залежного від Москви режиму
польських комуністів. Головна мета Юзефа Пілсудського – створення модерної польської нації –
була досягнута. Польща відродилася з історичного небуття.